Генеральний директор Павло Іванович підвів голову від колонок цифр, за звичкою розгладив кінчиками пальців густі брови і задоволене відкинувся на спинку крісла. Тепер можна спокійно летіти до Москви. Цікаво, чого його знову викликають? Задивився у вікно: серед зелені дерев свічадами вікон виблискували будинки невеликого міста, якого немає і ще довго не буде на жодній географічній карті. Що вдієш? Поки є у світі сили, що брязкають зброєю, нам такі міста будуть необхідні. — Павле Івановичу,— вивів його з роздумів голос секретарки. Клацнув вимикачем на пульті селекторного зв'язку. — Слухаю. — Ваш літак — о дванадцятій десять. Машина буде через п'ятнадцять хвилин, документи готові. — Гаразд, Олено Дмитрівно, принесіть. Увійшла вже немолода, з виплітками сивини в густому волоссі жінка, що лагідними манерами, добротою і ще чимось приємним нагадувала йому турботливу матір. Може, саме через це він ось уже сім літ, піднімаючись по, службі, й не розлучається з нею. — Тут квиток, відрядження, гроші,— поклала на стіл коричневу, з защібкою, папку.— Решта необхідного для поїздки — в машині. — Дякую, Олено Дмитрівно,— привітно кивнув жінці.— Ви піклуєтесь про мене, як про маленького. Гарних уст торкнулась ледь помітна усмішка — їй подобався цей здібний юнак, що весь із головою поринув у справи, став мудрим і справедливим керівником. Вона вже повернулася, щоб піти, та раптом нерішуче зупинилась: — Я не хотіла турбувати, але до вас проситься якийсь чоловік. — Що він хоче? — Не каже. Це один із тих, хто сьогодні звільнився...— вона запнулась і кивнула головою у бік розташованого неподалік од, території заводу табору, куди потрапляють не зі своєї волі. — Гаразд, нехай увійде. Поріг кабінету несміливо переступив сутулий і сивий, ніби облитий молоком, чоловік. — Сідайте,— вказав на крісло Павло Іванович. Та незнайомець не зрушив з місця, мняв у напружених, з випуклими жилами, руках шапку й продовжував незмигно дивитися на директора, мовби вивчав його. — Моє прізвище—Романюк Іван Павлович,—надщерблено прогудів його бас. Павло Іванович здригнувся, а пам'ять понесла в минуле, в той далекий день, коли так нагло сконало його дитинство. ...Того. ранку він прокинувся ще до дзвінка будильника: сонце двома снопами світла заливало кімнату. А за вікном стелився під гору рожево-білою пеленою яблуневий сад. Він швиденько опустив на долівку ноженята й шмигнув у суміжну кімнату до батька. Та його ліжко, як і ; вже кілька днів підряд, було застелене. Засмучений, пішов на кухню вмиватися. — Ти вже встав? — здивувалася мати й тильним боком долоні відкинула з очей пасмо волосся. Вона стояла біля кухонного стола й мила посуд. Ти в мене чемний хлопчик, правда? — Мамо, а коли повернеться тато? — Скоро, сину, скоро,—вона чомусь уникає дивитися в очі.— Умивайся хутчіш та й будемо снідати. — А де він так довго? — знову насмілився запитати за столом. —Ти ж знаєш—у відрядженні! — видихнула роздратовано й важко зітхнула. — І скільки тебе вчити, ще коли їдять, то не розмовляють. Він не сердиться на матір, хоча починав здогадуватися, що тут щось не так. Відколи батько поїхав у якесь випадкове відрядження, відтоді щовечора приходить бачуся, вони зачиняються з мамою у кімнаті і про щось довго шепчуться. До нього долітають лише незрозумілі слова: аліменти, суд, розлучення... Та й Петрик зі старшої групи насміхається, каже, що батько його ні в якому відрядженні, а знайшов собі іншу маму. «Та хіба можна знайти іншу маму?» — важко зітхає Петрик і мовчки їсть. У дитсадку, коли діти лаштувалися спити, до нього підбіг Петрик, шепнув, що його на вулиці чекає батько. — Уже приїхав, — зрадів хлопчик і вибіг на поросле споришем подвір»я. Справді, біля хвіртки стояв батько з якоюсь рожевощокою тіткою. — Татку! — кинувся до нього Петрик і повиснув на шиї. — Ти вже приїхав?.. Купив мені ведмедика?.. Ти більше нікуди не поїдеш? Батько опустив його на землю, мовчав і лише запопадливо глипав у круглі, наче цибулинки, очі жінки. Вона силувано всміхнулася і простягнула цукерку. — На, візьми. — Бери, бери,— підбадьорював батько. Цукерка була м’якою і гарячою. — Це тьотя Клава, — сказав батько й потер кінчик носа. —Ти хочеш того… білого ведмедика? Ходи з нами до тьоті Клави — там є багато-багато ведмедиків чорних, білих…А ще в тьоті Клави є машина. Хочеш покататися на справжній машині? — Хочу, — недовірливо покосився на повнотілу «тьотю Клаву», що незворушливо стовбичила у хвіртці. — От і гаразд. — Тільки спочатку покличемо маму й підемо разом… Батько нахмурився, тьотя Клава відвернулася, а він зрозумів усе: Петрик казав правду! В маленьких груденятах закипіла образа, забриніли на віях сльози, готові бризнути дрібними пацьорками. Тицьнув батькові у руки цукерку, різко обернувся й побіг, тамуючи сльози... Увечері знову прийшла бабуся. — Навіщо ви ходили до нього?— тихо, щоб не почув у своїй кімнатці син, стала дорікати Павликова мати. — Хотіла, як краще, сподівалася — одумається ще! Знаєш, що він мені на те сказав: нема, каже, кохання, спливло, як з білих яблунь дим! Гаспид, ще й вірші цитує... Господи, а ти чому не спиш? — заглянула бабуся до нього в кімнатку.— Спи, внучку, спи, сирітко моя безталанна. — Мамо, облиште, він — не сирота, в нього мати є. — А що ж ти робитимеш, сарако, з двома діточками? — недвозначно поглянула на вже розповнілий доньчин стан.— А може, й справді, віддай їм Павла? — Цього ніколи не буде! — Як же ти житимеш, як даватимеш собі раду? — Якось воно буде, не на безлюдному ж острові живемо. — А може, піти тобі, доню, поскаржитися куди слід? — невгавала стара. — Нікуди, мамо, я не піду. Серцю не накажеш, ви ж самі чули—нічого вже не зосталось, спливло, як з білих яблунь дим... Під їхнє глухе бубніння Павлик поринав у сон і бачив, як у садку яблуні та груші оповивав білий-білий дим. Через багато літ, познайомившись із творчістю відомого поета, він зрозумів справжній зміст цього рядка, що так міцно засів у пам'ять тої далекої весни... — Не впізнаєш мене, сину? — донеслося до його свідомості надщербне гудіння. — Я — батько твій... Згадка про той далекий день гострим щемом зранила серце, і в грудях поволі стала підніматися глуха лють. Тоді, коли він був радий шматкові хліба і як найбільшим скарбом тішився новими штанами, пошитими з «чортової шкіри», цей здоровий чолов'яга розкидався грішми, був «своїм хлопцем» для цілого містечка, тільки жодного разу не переступив поріг хати, де в нестатках росли його кревні діти... Уже коли Павло гриз граніт науки, вечорами та у вихідні розвантажував вагони, заробляючи на прожиття, отримав від молодшого брата листа, в якому той повідомляв не без іронії про те, що їхній татуньо отримав, нарешті, належне й пішов на довгі дванадцять літ туди, де Макар телят не пас. І от сьогодні, через тридцять п'ять літ від тої далекої весни, їхні дороги знову перехрестилися. — Ні, шановний, — Павло Іванович силою волі втамував роздратування,— ви помиляєтесь: у мене немає батька. Коли мені від роду не було й п'яти літ, мій батько щез, розтанув, як з білих, яблунь дим. Старий здригнувся, гірка гримаса скривила його обличчя. — Ти не карай мене так суворо, сину,— він за давньою звичкою потер кінчик носа.—Я свою кару спокутуватиму все життя. Павло Іванович уважніше поглянув на зморшкувате лице, грубі, з випуклими жилами, натруджені руки, на колись сині-сині, а тепер з червоними прожилками вицвілі очі, й у глибині душі проклюнулась жалість. Як би там не було, але ця людина дала йому життя, хоча й втратила право називатися батьком. — Що я можу для вас зробити? — Я хотів би залишитись тут працювати. Там,— старий махнув рукою кудись на безкінечність лісу, й голос його здригнувся, — я тепер нікому не потрібний... — Павле Івановичу,—в дверях з'явилася Олена Дмитрівна.—Машина вже чекає біля під'їзду. — Йду. До речі, розпорядіться від мого імені,— він запнувся,— щоб цьому чоловікові виділили місце в гуртожитку й оформили на роботу... |