Протест (Проти Життя)

 

Мене шукаеш?Не бійся,ти мене не бачиш,бо тут зовсім темно.Мій голос—підтвердження того,що я не плід твоеї уяви або фантазії.Ти прийшов,бо хочеш поговорити?Може знов повідаєш свою „Теорію ненависті і любові”,або здивуєш чимось новим...

--Мені здається,що я хворий,на мене постійно здивовано дивляться люди,які немов ренгени пронизують мене своїми гамма променями,залишаючи слід у пам*яті.

--Це досить цікаво,ти завжди дивуєш мене,а чому саме ,ти їх боїшся?

--Мені здається,що вони вміють читати мої думки і я що сили намагаюсь затулити рот й вуха руками,розуміючи,що все марно.Намагаюсь не думати,але не можу.Іноді,я відчуваю як вони дивляться на мене,якби ти тілько знала,вони поїдають мене,підпалюють своїми поглядами мою шкіру,яка починає пекти й боліти.

--Ти намагався зрозуміти їх?

--Так,але мені важко,бо я не вважаю себе людиною,правду кажучи я й так не людина.Напевно вони це відчувають;як собаки відчувають ворога,так і вони „чужого”.

--Як ви зрозуміли,що ви не людина?

--Це було не важко.Люди—це розумні тварини,яких створив Господь по своєму подобію,хоча сам Господь—надлюдина.Так,мене створив Бог,але, чому я не такий як усі?Людина—досконалий витвір мистецтва,який крім усього їй дарованого має почуття.Найголовніше з усіх людських почуттів—любов.Без неї не буде нічого.А я не вірю в любов,я холодний наче жаба,що сидить на болоті й чекає на прихід осені,зими,весни,літа,і на сам кінець смерті.Людина,яка не вірить в любов—не людина,людина,чиє серце заполонила ненависть—приречена на смерть.І знову аксіома...

--Ти ніколи не задумувавсь над тим,що відштовхуєш людей,ти ніби кольоровий персонаж,який здивувавши всесвіт,засумнівався у своїй спроможності здивувати світ.

--Так-так,я відомий і в мене не має часу на пусті балачки,я не маю бажання розмовляти з людьми,мені це не потрібно,до того ж я завжди у центрі уваги,а це дуже набридає.Ця слава,гроші,колись я мріяв про це,а тепер—не розумію чого хочу.

--Твої страждання пусті й досить банальні.ти—людина,яка не знає ціну тому,що має.Ти лицемір,саме так—лицемір.

--І ти кажеш це мені?хм...Ти як завжди права.Я лицемірна,егоістична,самозакохана людина.Одне знаю напевно—в цьому світі не можливо інакше.Якщо ти будеш слабким—тебе з*їдять.

--Чого тобі не вистачає?

--Я чекав на це запитання,довго готував відповідь,а тепер,нічого не можу сказати...В мене є все:тіло,душа,свобода,розум,гроші,та я все-одно не розумію,чому такий нещасний?

--Знаєш,твоя проблема в тому,що ти бачиш цей світ,але світ не бачить тебе.Погодься,важко побачити сіре на сірому.

--Це зовсім не так,я відомий,у мене є все і...

--Ні.Справа не в цьому,ти маєш все це,але,гадаєш,тебе помітять,коли будеш проходити по вулиці?Так,помітять...Я веду до того,що люди звикли бачити оболонку,ось чому вони дивляться на тебе як рентгени,звертають увагу на образ,одяг,та забувають головне:Не краса впливає на внутрішній світ людини,а внутрішній світ людини на красу.Ти мене розумієш?

--Намагаюсь.

--Якщо людина потворна,це не означає,що вона не красива.

--Але,до чого тут я?

--Ти гарний ззовні,але погодьтеся, душа не відповідає твоїй зовнішності.Ті люди,що проходять повз тебе,вдивляючись,бачать лише картину в якій не має душі,можливо вона і є,але вони цього не знають.

--Чому ж тоді я їх боюсь,постійно оглядаюсь і виглядаю збентежено?

--А,може,вони на тебе не дивляться,може це лише ваше бажаннязвернути на себе увагу?

--Ні,це не можливо.

--Ще й як можливо.

--Хоча,тобі краще знати.

--Ти нагадуєш мені” маленьку людину”,яка хоче,щоб її помітили,лізеш зі шкіри,прагнеш слави,видаєш книжки,і що маєш?—нічого.Тебе помічають і забувають,а твої книжки пиляться на поличці книжкового магазину, чекаючи на диво.

--Навіщо ти лізеш мені у душу?Мені й без тебе тяжко.

--Я лише хочу допомогти.

--Допомогти загнати мене в глухий кут,депресію?

--Без мене тобі не врятуватись.

--Чого це ти думаєш,що мене потрібно рятувати?

--Хто краще за мене знає тебе,врятує тебе?

--Я ненавиджу тебе і цей світ.

--Ні,ти любиш цей світ,бо для тебе ненависть -- любов.

--Я більше не можу.

--Мені тяжко від того,що я тебе розумію.

--я не хочу жити,мені не потрібно життя.!

--Тебе вже не врятувати.

Ви чули,знов той навіжений з 13 палати цілу ніч розмовляв.А ще кажуть ми хворі.

--Так-так дівчата,у чому справа,що це за скупчення у коридорі?

--Докторе,той з 13 палати цілу ніч на сам з собою розмовляв.

--А тобі чого,іди до себе,чи хочеш до ізолятора потрапити?

--Ні-ні,все добре,я вже пішла.

--Ну що голубчику,прокидайся,як самопочуття?

--Краще вмерти.

--От бачиш,тобі вже краще.Пішли на двір,я тебе проведу.Не встигла лікар отямитись,як пацієнт втік.Ловіть його,ловіть!!Он він...Та ні дурні,пізно,все ж таки втік.

Він бродив холодними вулицями.Самотній і чужий,ніби іноплонетянин приречений на страждання.В мокрій від дощу й снігу рубашці...Увесь змерз,дрижав,слухав стукіт своїх зубів.Там,за два кілометри миготіли вогні...Побачивши стару автозаправку—підійшов.

Поряд з будкою стояла повна каністра бензину,узявши їїв руки почав поливати себе з голови до ніг.Було тихо,ані душі.Тільки попереду шуміла об*їзна дорога,проводжаючи й зустрічаючи машини.Десь у сорочці він знайшоп запальничку,і підійшовши до дороги чиркнув нею,вмить запалавши синьо-помаранчевими кольорами.Він не відчував болю.Ішовши біля дороги вдивлявся у пролітаючі поміж нього машини.Палав і йшов,але його ніхто так і не помітив.

Вже світало,морозний вітер розвіяв гомін минулої ночі.Що це було,сон чи ілюзія,--вирішувати вам.Але більше його ніхто не бачив