Лілія Ніколаєнко Василь Юдов Коли закриваються віконниці і весь навколишній світ занурюється у тінь великої Невідомості, на небі розсипаються крупинки людських доль. Вони складаються в шляхи-дороги, для кожного непередбачувано цікаві, інколи важкі. Серед доріг є свої тупики і перехрестя, є мости і обхідні шляхи, є засідки і поля брані, є тихі заводі спокою і бурхливі танці-карнавали святкових площ. Так от, коли на небі розсипалася зоряне борошно Великого помелу, дівчинка вже спала безтурботним сном. Так, мабуть, було би завжди до самого її повноліття, а після – до заміжжя. А ще після – до отримання медалі за звичайне прожите життя. Однак сталося те, що могло б і не статися, але трапляється тому, що, мабуть, десь чхнув маленький комарик, а на небі через це спотикнулась фея Кошмарка. Ясна річ, фея нахилилась і підібрала те, за що спотикнулась. Покрутивши «те» або «це» у руці, і не убачивши в ньому якої-небудь потрібності, жбурнула його куди подалі. І полетіло «те» або «це» куди очі дивляться, а саме в кімнату, де спала наша дівчинка. Воно всю ніч тихо лежало на краю письмового столу, біля розкритого шкільного щоденника із оцінками. Щасливе сонце і прекрасний ранок розбудили усіх. Дівчинка граційно потягнулася у своєму ліжечку і відчула, що на неї хтось дивиться, від чого їй стало незручно, бо хтось її роздивляється розніженою після сну, відкриту і неприховану, як цукерку без обгортки. Залишивши під ковдрою щілинку, дівчинка стала підглядати у свою кімнату і таки помітила на своєму письмовому столі, де вона завжди готує домашнє завдання, чудернацьке створіння… Створіння нагадувало білу плямисту кішку, згорнуту в клубок, із лапками, як у їжачка, ще й мало до десятка кругленьких вушок… Допитливі оченята, що поблискували над кумедним кирпатим носиком з цікавістю вивчали все довкола і час від часу задивлялись на дівчинку. - Ти що таке? – Поборовши свою несміливість спитала дівчинка, скинула ковдру з обличчя і сіла на ліжку. Створіння посміхнулося безмежно веселою і довірливою посмішкою і дивно полохливою мовою заговорило. - Я не «що», а «хто», і не «таке», а «такий». А ти, судячи із твого щоденника, є Олена Перемога, учениця сьомого «А» класу. Цікаве у тебе прізвище, а оцінки йому не відповідають. Правильно було б, щоб тебе називали Олена Задніх-пасе… Хе-хе… Та світ людей, я так зрозумів, не любить правди… - Ти хто такий і чому нишпориш у моїй кімнаті? – Обурилась дівчинка. – Я тебе не просила заглядати у щоденник. - Гаразд, я представлюся… Створіння виструнчилося на задні лапки, підійшло ближче до краю стола, нахилило свою вухасту голову. - Я Останній Розгортувач Простору, коронований Принц Великого Мізерництва у Необчислених Територіях Лонів, Володар Живої Червоної Кнопки, Хранитель Зібрання… - Стоп! Коротше! – Перебила принца дівчинка. - Зрозумів. У тебе слабенька пам'ять. Коротше, звати мене Розгорт із країни Лонів. - То що ти робиш у моїй кімнаті? - О, я нещасний принц, - вухастий котик став щиро сумний і згорьований, голос затремтів так, що міг пробити на сльозу, - Я нікому не потрібний. Мене жбурляють кому не лінь і куди не лінь, особливо це стосується дурної Кошмарки… Це вона мене кинула куди-небудь, аби з-під ніг… Така моя нещасна доля… - Як це куди-небудь? Ти у моїй кімнаті і нишпориш у моєму щоденнику, стоїш на моєму столі! – Дівчинка отямилася від перших вражень і вже з цікавістю будувала взаємовідносини із непроханим гостем, а заодно вдягала джинси і футболку. – Можеш повертатися додому, я тебе не тримаю. - О, моя нікчемна доля! Я не можу повернутися додому, бо я Останній Розгортувач Простору. Якби був іще хоча б один Розгортувач, тоді я міг би повернутися додому у свою чарівну країну Лонів, до своїх безпосередніх обов’язків принца, до своєї… - Не розумію, до чого тут іще один? – Знов перебила дівчинка плаксиву мову гостя. - Що тут не зрозумілого! Ось бачиш у мене на грудях червону кнопку. Натисни її і нічого не бійся. Дівчинка кілька секунд вагалася, але ж вигляд котика став такий сумирний і щасливий, що нічого поганого не передбачав. Вона підійшла і натиснула кнопку. Враз у кімнаті стало так темно, що не було видно нікого і нічого, лише зорі, мов крупинки, розсипані довкола, але і вони поблискували не довго. Спалахнуло світло і дівчинка разом із принцом опинилася на мальовничій лісовій галявині. Дерева лісу були схожі на людські руки із багатьма пальцями. Листочками для дерев слугували каблучки різноманітних форм. Каблучок було так багато, як листя на деревах. Вони дзвеніли золотим блискучим шаленим дзвоном, опадали у траву, і кожна травинка була золотим ланцюжком на кінці якої блистів діамант. Враження було таке, що весь світ довкола – це чиясь скарбниця… Принц-котик знайшов місце на поваленому сухому дереві серед галявини, що нагадувало пластмасову руку манекена. Дівчинка з безмежним переляком роздивлялася чудасію незвичного пейзажу і через силу вимовила питання: - Де я? - А я звідки знаю? - знову сумно говорив принц, - я Розгортувач Простору. Ти натискаєш кнопку, а я розгортую простір, згідно твоїх потаємних думок. А де це знаходиться, як звідси вибратись – я не знаю. О, це моя нікчемна доля – розгортати простір для усіх, крім себе! Тому я не можу потрапити додому. Кожен розгортає своє і дуже далеке від країни Лонів. А хто ще й знає, що я розгортаю простір, той просто мене викидає, як непотріб. О, я нещасний, нікому не потрібний принц… - Як я повернуся додому? – страх дівчинки перетікав у гнів на невеликого вухастого котика, - Говори, як мені бути вдома! - Не знаю я! Ми потрапили туди, куди хотіло твоє потаємне… Може колись ти позаздрила комусь і тобі закортіло мати каблучку. Бажання забулося, а потаємний слід бажання залишився. І ось ми тут. - Я бажаю додому! Давай швидко натисну кнопку! Я хочу додому! - А це точно твоє потаємне? – знову котик став щасливий і потрібний, - бо якщо у тебе є багато інших потаємних думок, то знову розгорнеться простір, який невідомо де і невідомо що… Дівчинка важко зітхнула, втомлена надоїдливим базіканням чарівного кота. Вона підійшла до принца, протягнула тоненький вказівний пальчик і натиснула на кнопку так, що котик аж затремтів, як старий будильник. Золотий пейзаж коштовної галявини почав згортатися, ніби листок паперу в чиїсь міцній руці. Дівчинку і принца тягнуло униз, у темне провалля Невідомості. Вони намагалися зачепитися за пластмасові гілки, але ті ставали слизькими та мокрими, і блистіли, наче омиті золотим дощем. - Не треба було так сильно тиснути на кнопку! Ой лишенько нам! Тепер ти не розгорнула, а згорнула простір! – приповідав котик, падаючи у темряву. - Схопися хоч за мене, щоб ми не загубилися! – кричала перелякана дівчинка. Котик-принц вчепився лапкою за її розпатлане волосся і так вони ще кілька невідомих часових одиниць летіли по якомусь темному коридору із пухкими, ніби ватними стінами… Невдахи приземлилися на таку ж ватну підлогу, що пахла гнилим листям та чорнилом. Та не встигли вони встати, як їх стала огортати з усіх сторін темна в’язка маса, ніби рідкий пластилін. Дівчинка пручалася, намагалася крикнути, але її голос не виходив далі губ. Нарешті, вона нащупала у цьому в’язкому покривалі дірку і просунула туди руку. Діра поступово збільшувалась. Тепер дівчинка могла звільнити другу руку і вилізти сама. Вона підвелася на ноги і огляділася. Довкола плив лише чорний-пречорний туман, а під ногами похитувалася рихла земля. Дівчинка зробила кілька кроків і зупинилася. Заплутавшись у її русявому волоссі, тремтів маленький вухань. - Ну в тебе і бажання! – нарешті пискнув він. – Такого зі мною ще не було! Тепер ми поза простором! - Ану вибирайся із мого волосся! – гримнула дівчинка. – Це ти у всьому винен! Ти мене сюди привів! - Ну гаразд, винен я, – сказав котик і перебрався до неї на плече. – Але це ж твої бажання, твої потаємні світи. Я лише допоміг тобі потрапити сюди. - Ти заманив мене в халепу! Треба негайно повернутися додому! - Постривай! Якщо вже ми сюди потрапили, то не просто так, – сказав котик облесним голоском. – Поза простором теж є багато окремих світів, цивілізацій і королівств. Матерія Всесвіту безкінечна і кожен її сантиметр наповнений своїм, хай і найабсурднішим, змістом… - Що ж ти пропонуєш? - Хіба тобі не цікаво дізнатися, куди ти потрапила? Зроби ще кілька кроків. Дівчинка пішла вперед, протягнувши перед собою руки, бо в чорному тумані не було видно далі свого носа. Але по мірі, як вона ішла, туман розсіювався і вже через кілька метрів перед її очима постали густі зарослі нічного лісу. Але то був ліс незвичайний, дерева там росли корінням догори, а гіллям – у землю. По голих коренях гуляли таємничі відблиски невідомого сяйва. Між тим чудернацьким «гіллям» туди й сюди шастали летючі риби. Дівчинка ступила ще кілька кроків і розгледіла невелике лісове озерце, на якому погойдувались якісь дивні предмети. Коли вона підійшла ближче, предмети перетворилися на широкий стіл, завалений різними їствами та сім величезних банькатих жаб, одягнених у людські одежі. Жаби сидіти на круглих листах чорного лісового латаття та важливо роздували свої щоки та підборіддя. Найголовніша із жаб сиділа по центрі, всі решта – по троє зліва та справа від неї. У всіх жаб на голові були високі капелюхи-циліндри, а в якості одягу їм слугували зелені оксамитові фраки. Дівчинка ахнула і приклала руку до губ. Вухань на її плечі самовдоволено прижмурився. - Хто ти, дівчинко? – спитала найголовніша жаба. - Я Оленка… – пролепетала вона. – А ви хто? І де це я? - Ми – рада семи, я її Магістр, а це ліс, де ми постійно засідаємо. Але що ви тут робите – ти і це багатовухе дурне створіння? Це вперше таке трапляється, щоб нас під час ради хтось турбував! - Що? – обурився котик і загострив усі свої десять вух. – Це ж я - Останній Розгортувач Простору! Я коронований принц… - Ааа… – перебив його голова жаб’ячої ради. – Принц… Розгортувая… Чули ми таких! Толку із вас ніякого, тільки морочите голову наївним хлопчикам та дівчаткам! - О, лиха моя доля! О горе мені! – захникав котик. – Та я ж собі не підвладний, я роблю тільки те, що мені наказують інші, ті, хто нажимає на мою кнопку! - Хм… Все це дуже дивно, – сказала жаба. – Ти кажеш, що ти Розгортувач, але ж ти з дівчинкою потрапив поза простір! Ти не повинен був цього робити, ну хіба що лише в тому випадку, якщо це особлива дівчинка, – жаба задумалася і почесала лапкою надуте підборіддя. – Тобі цікаво дізнатися, що це за світ, дівчинко? – спитала вона нарешті. Оленка вже хотіла відмовитися, але жаба зрозуміла, чого вона насправді бажає. - Добре-добре! Але для початку може пригостишся? У нас є смачний напій із синьо-буро-фіотетових водоростей, пудинг із комариних крилець, торт із очеретяного пуху… - Фу! – вигукнула дівчинка. – Я не буду цього всього їсти! Краще розкажіть, що мені робити далі! - Все дуже просто. Ти потрапила у позапросторовий вимір. Але не бійся. Ти існуєш у ньому, і не існуєш одночасно. Тому тебе не можна ні впіймати, ні вбити… Але все, що ти будеш робити тут, буде відображатися на твоєму реальному житті. Крім того, тобі вже не вдасться так просто повернутися у свій реальний простір, адже червона кнопка твого друга у цих широтах не діє. - Нічого не розумію… Що тут можна робити, якщо тут нічого немає, крім темряви та вивернутого коріння? Кажіть, хто ви такі і чого від мене хочете? - Ми – рада семи, – спокійно повторив Магістр. – Ми поза земним простором таємно управляємо світом людей, тобто вирішуємо, як їх випробовувати різними земними слабостями… Я відповідаю за байдужість, тому мене так і називають – пан Байдужість. Далі від мене сидять Лінь, Заздрощі, Дурість, Жадібність, Гордість та Нудьга, – жаби у фраках по черзі закивали. - Але як жаби можуть керувати людьми! – обурилась Оленка. – Це безглуздя якесь! - Світ людей теж виглядає безглуздо, – сказала жаба. – Якщо на нього дивитися із вивороті. Саме таким його і роблять цих сім поганих якостей. - Можливо… Але я-то тут до чого? – вигукнула дівчинка. – Я не хотіла сюди потрапляти! Я хочу повернутися додому! Що подумає мама, коли помітить, що я зникла! - Ти потрапиш додому, дівчинко, але після того, як дійдеш до виходу позапросторового королівства. У ньому є багато виходів, найближчий он там, – показав Магістр семи лапою позад себе. – Іди прямо по стежці, яка потім перейде в дорогу і нікуди не звертай, навіть якщо тебе буде щось або хтось спокушати. Не підбирай нічого і не чіпай, просто йди! Ти зрозуміла мене? - Так… – відповіла Оленка. Вона обійшла маленьке озерце і оглянулася на дивних незнайомців, але не побачила нічого, крім пустоти та чорного туману. Натомість попереду її чекала широка лісова стежка поміж тисячолітніх дерев-коренів. - Ну і як ти це все поясниш? – спитала вона свого вухастого супутника. – Я хотіла сюди, до цих дурних жаб? - Зачекай, не все так просто! Ти бачиш світло? Он там, вже близько! – застрибав вухатий принц у неї на плечі. - Ні, не бачу… - Та он там! Хутчіш туди! Олена пришвидшила ходу. І справді в кінці лісового коридору, між сплетеним угорі корінням, виднілася велика дірка, через яку сочилося яскраве стигле проміння, жовте та іскристе, як лимонад. Чим ближче підходили мандрівники, тим більше жовта дірка нагадувала велетенське скам’яніле око якоїсь потвори, чиє тіло губилось у темряві довкола. Око світилося лимонадним відтінком, якось хворобливо і безпритульно. - І що тепер? – Оленка роздивлялася око, яке освітлювало її пригнічену розчаруванням фігуру. - Я знаю що! - Танцював на плечах дівчинки котик-принц. – Треба лізти у око. Бачиш – там, де зіниця, є отвір, якраз для твого розміру, можна протиснутись! А з ока ми вже точно побачимо куди іти. Око вкаже нам дорогу! Іншого виходу не було. Стоять і міркувати серед гнітючої темноти не хотілося. Дівчинка полізла першою, за нею вухань. Коли обоє протиснулися у середину ока, вони опинилися у центрі безмежного золотого світла і лише чорна дірка, з якої вони вилізли, нагадувала про вихід, але не довго. Дірку наче хтось почав заштопувати золотими нитками, вона вмить перетворилася у зім’яту латку, а потім зникла зовсім … Дорога назад була зашита. А вперед іти було нікуди, бо попереду не було нічого, крім яскравого золотого полотна – з усіх боків, над головою, і під ногами. Оленка крутилася довкола і заніміла у розпачі. Першим порушив мовчанку Розгортувач. - О, я нещасний принц із країни Лонів. Це все через мене. Бачиш на мені чорно-білі плями? Спочатку чорне, потім біле… Я нікчемний Останній Розгортувач, моя несправедлива доля закидає мене у чиєсь око… Скиглення котика привело до тями дівчинку і їй спала на думку здогадка, що коли принц починає плакатися, то мабуть, кнопка у цей час діє. Олена швидко ухопилася за принца і щосили стала натискати кнопку. Та нічого не змінилося. - Сказано тобі, що кнопка не діє! – Обурився котик і перестав скиглити. Натомість у його очах з’явилась впевненість, він звеселів. – Краще би вже ішли куди-небудь. - Куди? Навкруги немає куди іти, ти що не бачиш?! - На голос треба іти, ось куди! Ти що не чуєш, що нас гукають? - Ні не чую. – зізналася Оленка. - Ага! Це тому, що у тебе лише два вуха. – Став весело базікати котик. - Ви люди, особи дещо не досконалі, тому і не можете чути все необхідне. От якби у тебе було стільки вух, як у мене… Тут вже і Оленка засміялась, бо уявила себе із такою ж кількістю вух, як у принца… - Шановний принце, Розгорт із країни Лонів, а скільки ти насправді маєш вух? Котик звівся у поважну благородну позу, поклав лапку до серця. - Я, коронований Принц Великого Мізерницва, маю десять зовнішніх і дев’ять внутрішніх вух. А ще тому, що я володар Живої Червоної Кнопки, я маю два додаткових вуха Тривожного Серця, і я Хранитель Зібрання… - Досить! Я зрозуміла, що вух у тебе цілий склад. Гайда вже! Кажи, куди іти. Котик почав стрибати довкола Оленки і доповідати що він чує. - Тут ось, гукають до столу жаби, жаб’ячий Магістр оголосив десерт – мурашині хоботки різані соломкою у киселі із соку калабатниці. А ось фея Кошмарка розводить свої жахи і нахваляється «я тебе з’їм, дитино!». Тут ось гукають, мабуть, тебе - «Оленко, ти йдеш у школу? Вже о пів на восьму!»… - Так, це гукають на мене! - Зраділа дівчинка. – Це моя мама, думає, що я ще сплю… Швидше ідемо туди. Але пройшовши десяток кроків дівчинка вперлася руками у золоту тканину, яка не пускала далі. Принц взагалі буцнувся у перешкоду із розбігу, і його прямо таки відкинуло назад, як м’ячик. Він сердито почухав колінце і порадив: - Це просто тканина. Я знаю що робити! Треба розпороти щілину і тоді ми виберемося із цієї золотої пастки. Тільки розпороти тканину було нічим. Оленка вдягалась у джинси, і як водиться у дівчаток, нічого зайвого у кишенях не носила. Принц не мав при собі практично нічого, окрім Живої Кнопки… Хоч зубами гризи золоту перешкоду! - Що робити? Що робити? – Бурчав Останній Розгортувач, - Будемо витягувати нитку. Своїми маленькими пальчиками вухань перебирав золоту матерію і таки намацав невеличкий кінчик золотої ниточки. Дівчинка кинулася йому на допомогу і вони удвох, як бурлаки, що тягнуть баржу, стали тягти нитку. Від цього у золотому світлі, яке їх оточувало неначе полотно, утворювався незвичний, наче чиїсь губи, отвір. Та все було так чудернацько – тільки-но нитку покидали, щоб заглянути у отвір, губи отвору закривались… - Тепер я скажу, що робити! – впевнено заявила Олена. – Давай натягнемо нитку, отвір відкриється. А це що значить? - Що значить? – перепитав її коронований котик. - Це значить, що ми пробилися із позапростору у простір. І можна спокійно натиснути твою кнопку! - Яка ти розумна! – Вигукнув принц, що аж впустив нитку. – Ось чим мені подобаються люди – вони знаходять вихід навіть із цього дурного золотого ока. Я візьму тебе у міністри моєї країни Лонів, згодна? Пропозиція Оленці сподобалась. Провести стільки часу із таким плаксивим і водночас веселим практичним принцом, то будь хто прив’язався б до нього своєю дитячою повагою. Але не зараз. Зараз неодмінно треба потрапити додому, щоб батьки не хвилювалися про те, що їх дитина кудись зникла прямісінько із своєї кімнати… - Буду твоїм міністром, якщо попадемо додому! – Запевнила котика Оленка і вони разом взялися відкривати губи. А коли отвір був достатньо відкритим, дівчинка дотягнулася до кнопки і натиснула її… Крізь губи у золоте світло увірвалися порошинки-зорі Невідомого небесного борошна. Зорі закружляли навколо дівчинки та її супутника, захопили, неначе злизали язиком, і, лише єдиним причмоком, губи отвору закрились, залишивши золоте світло порожнім… Та не судилося Оленці так відразу потрапити додому. Простір захопив її, але розгорнувся чудовим морським берегом на який хлюпали тихі хвилі моря. Пейзаж нагадував фотографію курортних пляжів із рекламного журналу, який вона листала ще на початку вересня на уроці математики. На уроці Олена Перемога отримала двійку за неуважність, і журнал прийшлося віддати товаришу по парті. Але потаємне бажання не зникло. Воно залишило слід свій і тепер розгорнулося у всій своїй чарівній красі. Дівчинка стояла по кісточки у теплому морському пісочку. Поряд на цьому ж пісочку малював кумедні візерунки своїми лапками коронований Принц Мізерництва… Олена, мов зачарована, роздивлялася високі пальми та лагідне яскраво-блакитне плесо моря. Від захвату вона аж рота відкрила. «Отут би я жила! – подумалось їй. – Але ж це неможливо… Дома мене чекає мама з татом, а у школі – друзі». Оленка, здавалось, зовсім забула про свого пухнатого друга, і бадьоро закрокувала по піщаному березі. - Ей-ей! – озвався принц. – Далеко від мене не відходь, бо мало що… Ей, ти куди! – писнув котик, а дівчинка так і кинулася в протилежний бік, ніби за нею хтось гнався. Справа в тому, що піднявши голову, вона побачила на небі чудернацьку різнокольорову хмару, що так і сипала цукерками, як дощем. Яких там цукерків тільки не було – і шоколадні, і карамельки, і мармеладки, – і всі без обгорток, смачні та красиві! Кілька штук гупнулися Оленці об лоба, але потім хмара почала плисти далі. Коли ж цукерки падали на пісок, вони зникали. Треба було зловити їх у повітрі. Оленка бігла, підставляючи руки, і не зупиняючись, ковтала цукерки цілими. Дівчинка так захопилася полюванням на солодощі, що незчулася, як заблудилась. Її вухатий друг залишився десь далеко позаду. Натомість її чекала інша халепа – із тропічних чагарників несподівано вискочила якась здоровенна потвора – напівлюдина-напівзвір. Монстр мав добрячих три метри зросту, міцне волохате тіло, кудлату голову, та замість двох рук – аж шість! Маленькі, ніби мавпячі очі, тим не менше були такими пронизливими, ніби гіпнотизували кожного, то в них погляне. - Ехе-хе-хе! – подав скрипучий голос незнайомець. – От я вас і знайшов! - Хто ви такі і чого хочете? – вигукнула Оленка, намагаючись бути сміливою, хоч у самої тремтіли коліна від страху. - Я – вигнанець із країни Лонів, один із могутніх лордів, якого Державне Зібрання засудило і відправило у заслання. Ти і твій дурновухий принц потрапили на мій острів! Аха-хах! – засміявся монстр, показавши всі свої п’ятдесят чотири зуба. – Кошмарка знала, куди його жбурнути! Тепер ти, сама того не усвідомлюючи, привела його до мене! Тепер я зможу нажати на його кнопку і повернутися у країну Лонів, щоб помститися своїм ворогам! Ха-ха-ха! І взагалі, ти все ще знаходишся поза простором! Жаби обманули тебе. Не можна так легко вірити чужим… особливо жабам! В переляканої Оленки застукали зуби. - Принце! Розгортувач, ти де? – закричала вона і стала відступати до води. - Його вже, мабуть, зловили, – сказав волохатий лорд і протяжно свиснув. Вмить із заростів вискочило десятків два дивних створінь, дуже схожих на лорда, але значно нижчих за нього. Вони швидко оточили Оленку і потягли її за собою в ліс. Там, на просторій, штучно створеній галявині, поміж безлічі пальмових пеньків стояв велетенський дерев’яний трон - ароматна ложа монстра, усипана пелюстками екзотичних квітів та пір’ям райських птахів. З усіх боків галявину оточувала почесна варта із людей-мавп. Біля самого трону вже стояв один із вірних слуг лорда і тримав невелику клітку. У ній сидів котик-принц і тихенько схлипував. - От ми й зустрілися, принце! – єхидно промовив монстр і підійшов до трону. Від його важких кроків тремтіло листя на пальмах і хмари на небі… - Я ж казав тобі, не покидати мене! – заплакав котик, дивлячись на Оленку, яку тримали попід руки волохаті дикуни. Дівчинка нічого не відповіла, а лише похнюпилася. - Тепер моє найбільше бажання здійсниться! – переможно загудів лорд і підняв лапи до неба. – У тебе немає вибору, маленький дурню, зате тепер є шанс повернутися додому! - Ніколи! – вигукнув котик і заметушився в клітці. – Ніколи я не дозволю тобі потрапити у моє королівство! Я швидше поламаю свою кнопку! - А я не дозволю образити свого друга! – крикнула Оленка. - Що ж ти мені зробиш, мала? Ха-ха-ха! Через кілька секунд я буду вже у країні Лонів, а ти назавжди залишишся тут! Ти ж так мріяла про відпочинок на екзотичних островах! Ха-ха-ха! Тепер будеш відпочивати, скільки завгодно! – і велетень просунув свій довгий коричневий палець між дерев’яні спрути і тикнув у саму червону кнопку. Котик вчепився у пальця лапками і боляче вкусив його. - Ні! Не залишайте мене! – крикнула Оленка і вхопилася однією рукою за довгу шерсть лорда на його правій нозі. Раптом перед її очима стало темно й пусто, розум і пам'ять упали в глибокий сон. Опам’яталася вона тільки тоді, коли відчула на своїх повіках дотики сліпучого сонця. Олена розплющила очі. Біля неї у різних смішних позах стояли волохатий лорд та ще троє його людей, один із яких прижимав до себе дерев’яну клітку із маленьким принцом. А навколо вимальовувалося величезне місто із чистісінького шоколаду! Шоколадним там було все – від будинків і годинникових веж до шикарних літаючих автомобілів та одягу. Однак весь той шоколад був настільки твердим, що для того, аби його з’їсти, треба було довго топити шматок на відкритому вогні. Він не танув навіть на сонці! У містечку було безліч магазинів та кав’ярень, де для відвідувачів топили ласощі у спеціальних печах. По вулицях туди й сюди літати та їздили кабріолети із модними дівчатами, схожими на ляльок барбі. - Де це ми? – спитала дівчинка. - Прокляття! А й справді, де це ми? – вигукнув монстр. – А ви всі що тут робите? – гримнув він на своїх слуг. - Ми трималися одне за одного, тому й перемістилися разом! – сказала Оленка. – Невже незрозуміло? - Але це не країна Лонів! - Це шоколадне місто, – сказав котик-принц. – Я виконую лише потаємні, істинні бажання. Виходить, влада та помста – це не найзаповітніше твоє бажання, кудлатий лорде! Насправді, ти завжди мріяв про таке солодке місто, де повно красунь та шоколаду, але ти настільки великий і негарний, що для тебе це все було неможливо… Тож ти вирішив компенсуватися владою над моїми бідними Лонами… Велетень-монстр уже хотів обуритись, але перед самим його носом чмихнув летючий кабріолет, зробив навколо нього два кола і приземлився. Із кабріолета витягнув шию імпозантний дядечко у костюмі із білого шоколаду. - Що тут відбувається? – спитав він. – А, ви, мабуть, гості із інших просторів! Тоді ходімо до кав’ярні, я пригощу вас шоколадними стравами. Для гостей – усе безкоштовно! - О ні, ми не гості, – швидко заговорила дівчинка. – Мене викрали оці… - Так-так-так… – промовив дядечко і по-юнацьки жваво вискочив із машини. – А ви знаєте, що на всіх викрадачів чекає шоколадна в’язниця, яка підігрівається зверху і гарячий шоколад тече на в’язнів, поки не заллє їх! – веселі очі дядечка вмить стали сердитими, а голос погрозливим. – Ви знаєте, що у нашої поліції є меткі шприци із снодійним шоколадом, якими вони затримують навіть найнебезпечніших злочинців! – він говорив, задерши голову на волохатого велетня. - Та я… я Великий лорд! – вигукнув монстр. - У нас немає ніяких лордів, ні магістрів, ні подібного непотребу! В нас живуть лише чесні кондитери та громадяни! Це правда, що він тебе викрав, дівчинко? – перевів дядечко погляд на Оленку. - Він викрав мене і мого котика, – кивнула вона на клітку. - Неправда! – гукнув напівмавпа. – Я просто хотів помандрувати… - Так це ж коронований Розгортувач! – аж підстрибнув дядечко. – Він у нас вже бував! Негайно випустіть його із клітки! Так-так, вас треба неодмінно пригостити гарячим тортом із сонячним кремом і коктейлем із шипучого шоколаду! - Чудово! – Я сьогодні ще нічого не їла… – гукнула Оленка, та раптом помітила, що руки дядечка, які він постійно ховав у карманах, були схожими на жаб’ячі лапи… Пухнастий принц, як тільки став вільним, стрибнув дівчинці на плече і зашепотів на вухо: - Ти не бійся цього дядечка поки що. Поки світить сонце, він нічого поганого з нами не зробить. Я вже бував у шоколадному місті і дещо знаю. Погано буде, коли настане ніч. - Подивіться, шановний, - зауважив підлесливим голосом монстр, - у вашому демократичному місті, мабуть, вперше, готується заколот! Бачите, як дехто шепочеться між собою. Це не спроста! - Так, так, це не гарно! – Погодився господар летючого кабріолету, строго подивившись у бік Оленки і котика, - Не можна готувати заколоти у нашому місті. Наше місто спокійне місто – їж, розважайся, відпочивай… - Так ми підемо пити шипучий шоколад, чи ні?! – Вигукнула Оленка. – Мій друг Розгортувач теж зголоднів. - О так, добре! – Змінився на саму люб’язність дядечко. – Запрошую вас всіх у нашу центральну кав’ярню Шоколадних Киселів. Там стільки розваг! Можна не тільки попоїсти. Там є шоколадно-мармеладовий боулінг, є карамельно-шоколадна рулетка. Можна виграти мільйон тон шоколадних горішків, а це значить, що все місто стане шанувати мільйонерів. У Лорда-монстра заіскрились пристрастю мавпячі оченята. Так, це була потаємна мрія, яку він вже не міг приховувати – виграти мільйон і купити всіх барбі у шоколадному місті… Тому, коли всі гості гуртом йшли через шоколадну площу до кав’ярні, він за дівчинкою не слідкував. Принц-Розгортувач спокійно пояснював дівчинці далі. - Коли настає ніч, то цей дядечко знову стає жаб’ячим Магістром, та і все це солодке та приємне перетворюється на холодне і гидке. Магістр заманює нас діждатися темноти. Особливо він зацікавився Великим Лордом. Рада семи жаб, яку ми з тобою вже бачили у вивороті, давно хочуть мати раду восьми. Їм потрібна ще одна жаба, щоб називатися Великою Вісімкою і мати ще більшу владу, Лорд їм підходить найбільше, щоб перетворити його на волохату зелену жабу… - А як же ми? – запитала Олена. - Про в’язницю він сказав правду. Хто жабам не потрібен, того присипляють сонним шоколадом і заливають шоколадом у в’язниці. - А як же ти? Ти ж тут вже бував і вибрався? - Я потрапив сюди із одним чудовим юнаком, але моя нещасна доля Принца країни Лонів… Я нікчемний Останній Розгортувач… - Знову завівся дурний Принц! – гримнув Лорд-волохань. – Скільки його знаю, ще з країни Лонів, він плаксива нікчема… Як йому довірили Зібрання… Хода зупинилася перед дверима величезного шоколадного терему і всі повернули голови на котика Принца, що слізно плакався і перебирав лапкою волосся своєї супутниці. - Що витріщилися? – твердо заявила дівчинка, - Принц голодний! Потребує поваги і найкращого місця в кав’ярні. - Поваги-ги, - перекривив дівчинку монстр, - він потребує… - Ми шануємо всіх гостей! – зупинив суперечку дядечко, - Прошу, заходьте у зали найкращого в позапросторовому світі кулінарно-шоколадного мистецтва! Зали дійсно були, що називається, в шоколаді! Скрізь вилиті шоколадні столики і стільчики, на стінах різношоколадні екібано, безліч білих шоколадних дверей із блискучими написами. Та найяскравішою вивіскою на весь зал виділялась: «КАЗИНО «ШОКОЛАДНИЙ ДРУГ» ВИДАЄ БЕЗКОШТОВНІ КРЕДИТИ ДО САМОЇ НОЧІ!». Волохатий Лорд, не зупиняючись, почовгав разом із своїми підручними шукати вхід в казино. Дядечко хитро посміхнувшись поспішив за ним, кинувши дівчинці та вухастому Принцу єдине побажання: - Будьте, як дома! Пан коронований Розгортувач тут майже свій, він розбереться… - Отакої! – розвела руками Оленка, - Ми тепер одні! Розказуй про юнака! Та десь пошукаємо місця і дійсно треба щось перекусити… Принц знову прийняв задоволений щасливий вигляд і запропонував вчинити обережно. - Тут ми спокійно не поговоримо, а от поряд із цією кав’ярнею є невеличка книжкова лавка. Там солодощі видають, витягуючи прямо із книжок. Там ми з хлопцем і з’явилися вперше у шоколадному місті. Тож підемо туди. По дорозі Оленка дізналася від вуханя, що юнак звався Лесь. Комп’ютерний геній! Як він вийшов у простір і поза простір невідомо, але все через фею Кошмарку. Хлопець якось створив комп’ютерну програму Живої Червоної Кнопки, а фея Кошмарка загубила свій штучний гламурний ніготь, ніготь упав із неба прямо на клавішу «вводу» і програма запустила юнака у світи. - Я думав, що з’явився іще один Розгортувач із країни Лонів, так хотів повернутися додому, що поспішив наздогнати Леся і в оцій лавці ми зустрілися, – принц вказав лапкою на надгризені шоколадні двері книжкової лавки. У лавці торгував поважний казкар-кондитер, дядечко років п’ятдесяти із хитрими очима та довгими підкрученими вусами. Він носив таку високу кулінарну шапку, що часто зачіплювався нею за верхні полиці або за шоколадні канделябри, що висіли під самою стелею, але вона була там досить низькою. Дядечко став відкривати перед гостями книжки із казковими історіями, але вони були описані не словами, а рухливими малюнками, які озвучував чийсь приємний солодкий голос. В кожній історії обов’язково були присутні солодощі як дійові особи. Головні ролі діставалися славнозвісним плиткам шоколаду чудернацької форми, найвідомішим героєм був чистокровний чорний шоколад без усяких там домішок та начинок. Проте, як тільки казкар перегортав сторінку із черговою історією, усі ці герої вистрибували із книги на стіл і ставали звичайними цукерками, а хазяїн пригощав ними відвідувачів. Оленка і принц стояли і захоплено слухали історію про Королеву-Шоколадку і Лицаря-Мармелада, які кохали один одного, але не могли бути разом тому, що належали до різних видів солодощів. - Яка сумна історія! – зітхнула Оленка. – От і мені подобався один хлопець, але він чомусь зник… і ніхто не знає, де він… Ой! – вигукнула вона, опам’ятавшись, і зашарілася. - Мабуть, не випадково ти про нього згадала! – вигукнув писклявим кумедним голоском принц. – У просторах підсвідомості немає випадкових подій, слів та навіть думок! Але якби ж нам знайти того хлопця, що склав програму комп’ютерної Червоної кнопки! До речі, пане кондитере, Ви часом не знаєте, куди подівся отой дивак, із яким Ви мене бачили вперше? - Я вже не пам’ятаю, – відповів дядечко. – Але у мене десь була про нього історія… Казкар полистав чарівну книжку і зупинив увагу на одній яскравій та гучній сторінці. Фігурки танцювали та метушилися, а голос із книги повідомляв: - Якось у чарівне шоколадне містечко потрапили маленький вухатий принц та хлопець-підліток із ясним чолом та розумними очима. Вони опинилися у книжковій лавці прямо перед носом хазяїна-казкаря. Наслухавшись його казок та поївши цукерків, гості вирушили гуляти містом, та вже через кілька годин принц загубився. Хлопчик став задивлятися на чарівних барбі, моргати їм і посміхатися, а принца ухопив якийсь місцевий бешкетник і побіг невідомо куди. - Так і було… – промовив котик. А тим часом книга продовжувала: - Хлопець зайшов до казино «Шоколадний друг» і став грати. Але в той день йому не везло. Його противниками були дуже досвідчені гравці – карамельні клоуни із цирку «Солодкі викрутаси» та режисери театру «Шоколадна комедія». Бідолаха програвав раз по раз, та все одно не хотів здаватися. Зрештою, він програв стільки грошей, що за них можна було викупити цілу шоколадну фабрику! Клоуни та веселі режисери потішалися над ним та складали про нього смішні пісеньки. А так, як грошей в нього не було, то шоколадна поліція змусила його відробляти у тому ж таки казино. Там він, невдаха, працює і досі… Історія закінчилась. Солодкі фігурки застрибали на столі, а казкар вдоволено покрутив правого вуса. - Не повезло йому… – сказала Оленка, облизуючи карамельного клоуна на паличці. – А нам у школі казали, що грати в азартні ігри не слід… - Тепер ми, принаймні, знаємо, де він! – гукнув котик. – Ходімо в казино! - Ходіть, але пам’ятайте головне, – застеріг хазяїн. – У цьому казино неможливо виграти чужакам. Там усе продумано, щоб увести їх в оману. Тому навіть і не думайте грати! Оленка напхала кармани джинсів шоколадками та льодяниками і з щасливим виглядом попрямувала до наступного казкового закладу. Принц-котик, хрумаючи горіховими паличками, вказував їй дорогу. Перед дверима до казино їх зустрічав великий манекен клоуна, а волохатий Лорд із своїми підданими уже давно розважався всередині. Йому навіть вдалося кілька разів виграти. Звісно, він не збирався зупинятися на досягнутому. У його уяві вже поставали картини розкішного красивого життя із дорогими кабріолетами, красунями-барбі та безліччю смачних десертних страв. От тільки чомусь із його появою усі дівчата з казино повтікали… Проте він вірив, що коли розбагатіє, то у нього обов’язково з’явиться не одна прихильниця. Попиваючи коктейль щастя із меду та амброзії, Великий Лорд незчувся, як став добрим та забудькуватим. Він зовсім забув, як лише півгодини тому так смакував свій підступний план помсти! Не помітив він і того, як Оленка з принцом зайшли у казино. Дівчина уже хотіла розпитати бармена про того хлопця Леся, але раптом він сам з’явився у гральній залі із великим відром та шваброю. - Ого! Так я ж знаю його! – шепнула вона принцу. – Це хлопець із паралельного класу… той самий, що зник… Але тоді він звався не Лесь, а Роман… - Отакої! Ти впевнена, що це він! - Впевнена, от тільки він мене не впізнає… – сумно сказала дівчинка і опустила очі. - Ей! – писнув котик і підстрибнув на плечі Оленки. – Це ж я, Розгортувач! Лесь повернув голову на незнайомців. - А я – Оленка… – несміливо сказала дівчинка. - Я вас не знаю… – відповів хлопець. – Хто ви? - Як це не знаєш! Я ж коронований принц із країни Лонів! Останній Розгортувач простору! Я потрапив до тебе, коли ти запустив свою програму Червоної Кнопки! А потім нас занесло сюди! Ти програв у казино і був покараний безкоштовними роботами! - Ви що! – обурився юнак. – Я працюю не безкоштовно! Мене тут добре годують, а головне, дають чудодійний коктейль щастя. Раджу і вам спробувати. - Так он воно що! – вигукнув принц. – Ти обпився коктейлю і втратив пам'ять! Мабуть, так стається тут із кожним… Так-так, Оленко, треба вибиратися звідси, а то, коли нас застане ніч – нам стане непереливки. - А як же він! Не можна його тут лишати! Треба допомогти… Через всю гральну залу казино, між гравцями, які товпилися біля гральних столів, шоколадних гральних автоматів, просувався білий і блискучий, виготовлений із самого цукру, манекен-офіціант, заповнений де тільки можна пляшечками з жовтою рідиною, яку і називали у цьому шоколадному місті коктейлем щастя. Коктейль роздавався безкоштовно усім підряд. Коли закінчувалися пляшечки з коктейлем, офіціант повертався у захований в глибині залу склад, а з нього з’являвся вже другий такий же робот-манекен, заповнений пляшечками під зав’язку. - Та тут цілий конвеєр щастя! – Помітив коронований котик, - Але чому, все у шоколадному місті із шоколаду, а офіціанти, що роздають коктейль із цукру? - Це все із-за амброзії… - підказав доброзичливий дядечко з жаб’ячими руками, який невідомо звідки підійшов до Оленки. – Амброзія, яка є частиною коктейлю, роз’їдає шоколад, неначе черв’як, який згризає яблуко… Що ми тільки не вигадували, але амброзія руйнує механіку нашого міста! А без амброзії немає щастя! Спробуйте коктейль, вам сподобається! - Ні, дякую, - відповіла дівчинка, - ми поспішаємо повернутися додому і хочемо забрати з собою Рому, пробачте, Леся, отого хлопця, що тут працює прибиральником. - Лесь? Рома? Треба вже комусь визначитися! Він відпрацьовує свій програш! – суворо заявив дядечко і його доброзичливість заховалась за маску невдоволення. Принц на плечах у дівчинки випростався у свій офіційний зріст, зробив представницький уклін і вимовив ноту протесту: - Я , Останній Розгортувач, коронований Принц із країни Лонів, вимагаю пояснень щодо махінацій, які відбуваються у цьому казковому закладі. У повідомлені, яке ми читали на вивісках, сказано, що кредити гравцям видаються безкоштовно! Значить і всі виграші, чи програші, у казино мають бути безкоштовними, а це значить нікого і ні до чого програші зобов’язати не можуть! Це все так чарівно зрозуміло, от тільки всі тут присутні забули, що написано перед входом у казино. Мабуть, на них діє коктейль щастя… Дядечко став не просто незадоволений, на його обличчі з’явилася гримаса гніву і, перш ніж піти геть, він процідив крізь зуби: - Як забажаєте, перші непокірні гості нашого демократичного міста! Поговоримо з вами, коли настане ніч. Вже не довго чекати! Дівчинка і принц поспішили до прибиральника Леся, який щойно отримав від офіціанта пляшечку з чарівним коктейлем і мав намір її випити. - Не пий амброзію! – Вигукнула дівчинка і вихопила пляшку із рук хлопця. - Це мед! – обурився хлопчак. – Його всі п’ють, він приносить щастя! Принц-котик перестрибнув від дівчинки на плечі хлопця і муркотливо зашепотів йому на вухо: - Ніколи солодкий мед не принесе щастя, якщо його лихі і підступні створіння пропонують разом із амброзією… Це ж так казково очевидно! Подивись довкола, шановний Лесь! Хіба це той світ, який тобі хочеться бачити щодня? Твоя швабра, відро і пляшка дурного меду хіба замінять твої здобутки і знання комп’ютерних програм? Ти ж не прибиральник, ти комп’ютерний геній! Тобі вдалося штучно створити Червону Кнопку! Ніколи, нікому у просторі і поза простором це не вдавалося, а тобі вдалося… Невже тепер треба все покинути і заливатися коктейлем щастя? - А що робити? Я ж програв… - хлопець сумно роздивлявся довкола. - Виграш, програш – це умовності, - муркотів принц, - умовності, які вигадують підступні створіння, розраховуючи на твою казкову совість, хоча самі цієї совісті не мають. Замість неї у них фантастична жадоба влади, пристрасть керувати світом, який вони хочуть нав’язати іншим в такому вигляді, який звикли бачити у своїй особистій мізерності. А ти вирвався за межі світів, створивши Червону Кнопку і так легко дозволив себе ошукати хазяям казкового шоколадного міста… - Ура-ра-а! – залунало на все казино від волохатого монстра, що сидів за рулеткою. – Я виграв свій перший мільйон! Я, Великий Лорд-вигнанець із країни Лонів, тепер володар шоколадного міста! Я купляю це казино! Я купляю це місто і всіх мешканців цього міста, всіх красунь цього міста! Волохань на хвильку задумався, а потім додав: - Але спершу, ще трішки пограю… Принесіть всім коктейль щастя! - Ходімо звідси! – запропонував Принц, - А то Лорд виграє іще один умовний мільйон і скаже, що купляє нас. А ми не продаємося… На чарівній центральній площі шоколадного міста, у метушні літаючих кабріолетів, що літали не зважаючи на пішоходів, наших мандрівників - дівчинку, хлопця і Розгортувача обступив цілий полк тамтешньої поліції із наповненими снодійним шоколадом шприцами. До нещасних гостей підступив сам генерал поліції у чорному шоколадному кашкеті. - До вас, дівчино та шановний принце із країни Лонів, поліція претензій не має, можете покинути наше місто, коли завгодно. - Повідомив генерал, ховаючи свої жаб’ячі руки в кишені, - А от Ромо-Лесь порушив порядок нашого міста, покинув працювати прибиральником і не відпрацював програний ним борг. За цю непокору Ромо-Лесь заслуговує в’язниці! - Нічого він не порушив! – вступила в суперечку Оленка. – Порядок вашого міста змінився! Волохатий Лорд виграв мільйон і купив усе ваше місто разом із вами. А його правила зовсім вже зовсім інші! На це генерал розсміявся: - По-перше, дурний Лорд ще не купив місто, він зайнятий грою, хай тішиться… А по-друге, порядки диктує не той, хто мільйонер умовно, а хто має силу реально! У даному випадку реальна сила снодійних шприців на моїй стороні, то ж і порядок у місті мій, і міняти його я не збираюсь, навіть якщо будуть проти щасливі мільйонери, що обпилися коктейлю… - Ми не покинемо Леся! – гордо заявила Оленка. – Ми разом підемо у в’язницю! Принц-котик прямо-таки витріщився на Оленку, а потім знову притулився до її волосся і застогнав. - Я так і знав… Я нещасний Принц країни Лонів, нещаслива моя доля… - Як забажаєте! – сказав генерал і віддав наказ підлеглим, - Ведіть їх усіх до в’язниці! В’язниця була схожа на неприступну фортецю із твердого замороженого шоколаду, тому від в’язниці віяло холодом. А коли заливали в’язнів гарячим шоколадом, то від неї несло теплою парою. Поліція передала арештантів у руки охоронців і ті повели новоспечених в’язнів у найглибшу камеру в’язниці. Між собою охоронці перегукувались: «треба швидше влаштовувати гостей у їх «люкс», бо скоро настане ніч». - А що відбувається тут вночі? – запитала Оленка. Охоронець, який ставився до в’язнів, як до жалюгідних невдах, пояснив: - Ми не знаємо. Вночі ми всі спимо міцним сном, таким міцним, що ще ніхто із в’язнів не втік серед ночі. Тим більше, що перед тим, як іти спати, ми заливаємо в’язнів шоколадом і вони теж сплять тільки в шоколаді! Охоронець зареготав. Від цього реготу пробудився Лесь. Весь час від казино до в’язниці хлопець ішов як пригнічений дідуган, але холод морозного шоколаду та регіт охоронця зробив свою справу і очі хлопчака засвітились розумінням. - Де я? – тремтячими губами запитав Лесь. - У шоколадному раю! – реготав охоронець. Він запхнув хлопця і дівчинку, що тримала котика біля грудей, у камеру в’язниці. – Приготуйтеся, скоро подамо гарячу шоколадну вечерю, спочатку буде не зручно, потім звикнетесь… Двері зачинилися і запанувала неймовірно холодна темінь. - Давайте триматися за руки, - запропонувала дівчинка, - в цій темноті не треба загубитися. Темнота схожа на те жовте світло ока, в якому ми були із принцом… Теплота рук, якими тримались один за одного хлопчик і дівчинка, перетікала до кожного з них, даруючи єдині приємні почуття у чорному просторі. - Я згадав тебе, - признався Лесь, - ти Перемога? - Так. Мене звати Олена… - дівчинка знову зашарілась, але темнота її не видавала. - А ти чому Лесь? Ти ж Роман. - Лесь – це моє ім’я у мережі користувачів Інтернету… На справді я Роман. А що з тобою робить цей нахабний кіт? - О, я нещасний принц країни Лонів. Мене ображає зухвалий юнак, що покинув мене серед площі і проміняв мене на розмальованих шоколадних ляльок барбі… У серці Оленки тіпнула іскра ревнощів, підкралась якась колюча байдужість замість приємного вогню спілкування. - Мені було цікаво, я вперше відірвався від комп’ютера і потрапив до чарівного світу шоколаду і розваг… - говорив Роман. - Розваги довели тебе до швабри! – не втрималась дошкулити Оленка. - Головне, що він прогавив мене! О нещасна моя доля Останнього Розгортувача Простору! Він ще у книжковій лавці пообіцяв мені – мовляв, не хвилюйся, котику, я знаю, як Червона Кнопка діє і у просторі і поза простором, пообіцяв мене повернути додому у мою країну Лонів. А сам… мене прогавив! Мене поцупив місцевий крадій шоколаду і я вже був тут у в’язниці із крадієм, як злочинець… - Ти нахабний кіт! Причепився до мене «негайно відправ у країну Лонів!», а я сам і світу білого не бачив із-за свого комп’ютера… Казав тобі потерпи хвильку… Я роздивлюся що тут до чого… - Ага, роздивився, і підсів на коктейль щастя! – злословив Принц. - Ти знаєш, скільки мені, Володарю Живої Червоної Кнопки, Хранителю Зібрання, прийшлося крутитися у чужих світах, поки ти насолоджувався помийним щастям! - Досить, хлопці! – майже криком зупинила суперечку Оленка, в її голосі тремтіла сльоза. – Я, мабуть, чогось не розумію! Один вухастий кіт вже побував скрізь, де тільки можна і знає всі шляхи-виходи… Другий, геній відра і швабри, знає, як діє кнопка… А ми стоїмо у кошмарній темряві і чекаємо, поки нас залиють тут шоколадом… Моя мама, вже, мабуть, побачила, що мене немає у ліжку… Ой, щось діється неймовірне… Які ви всі… В темноті настала моторошна тиша і підлітки зрозуміли, що руки розірвані. Кожен у цій смоляній темряві опинився сам по собі… Темнота – тінь великої Невідомості. Ніхто не може перемогти цю тінь, навіть якщо твоє прізвище Перемога… Найстрашніше із всіх потвор, що наплодилися у просторі і поза простором – це потвора самотності. Хто ти є один серед пустої темноти і холоду? Тому і заливають гарячим шоколадом в’язнів, неначе гарячою смолою, бо це найжорстокіше покарання – постати самотнім перед темрявою, яку не можна виміряти ні розумом, ні душею. У самотніх немає точки відліку, щоб визначити себе, щоб визначити свою дорогу і орієнтири хороших чи поганих вчинків. Навіть на небі темноту засипають порошинками зоряного борошна, щоб світ не був не таким самотнім, щоб він бачив свої дороги і перехрестя, щоб кожен із нас відчував, що він не один серед темряви моторошної тіні Невідомості… - Де ти, Оленко? – запитав Роман. - Я шукаю тебе, але знайти не можу, – повторювався голос дівчинки десятки разів у відлунні стін шоколадної темниці. - Я теж шукаю тебе, але не можу визначити, куди рухатися… - Ой-йо! – заверещав під ногами коронований Принц Мізерності, - визначайтесь, але не топчіться по мені! О, я нещасний принц, моя доля… До речі, я в темноті бачу не погано. Тому я і є Хранитель Зібрання Одинокого Лона. У моїй країні старість настає, коли ми втрачаємо зір. Тому всі жителі поважного віку сліпі, а я їх хранитель і охоронець. Розумієте, як важливо мені бути не тут, у чужих світах, а у себе дома, там де мене потребують, там де я необхідний, там де мене не жбурляють куди попало, там, де по мені не топчуться, там де я Принц, а не нахабний кіт… - То зведи нас у купу! – прямо таки наказав Роман, - А я вже тебе відправлю додому… У стороні дверей щось ляснуло і в темницю увірвалася гаряча пара розтопленого шоколаду. - Швидше збираймося! – захвилювалась дівчинка, - шоколад заливають, значить вже настає ніч. Мандрівники притиснулись до купки і Лесь намацав Червону Кнопку принца. - Не дивуйтесь, - повідомив він, - кнопка із позапростору діє не так, як у звичайному просторі. а навиворіт. Ми тапер знаємо шлях, і можемо кнопкою керувати. Це вже не будуть потаємні бажання когось із нас. Це буде шлях до феї Кошмарки. Вона є відправною точкою всіх наших мандрівних негараздів, то ж уперед назад додому! Лесь натиснув кнопку і… Троє друзів не встигли і оком моргнути, як опинилися у іншому вимірі, от тільки там було так само темно, як і в шоколадній в’язниці. Крізь густу моторошну ніч де-не-де проглядалися криві силуети велетенських дерев. По сірому небі пропливали рвані хмари, формуючи лячні візерунки. Ні місяця, ні зір не було видно. Оленка і Рома стояли, тримаючись за руки, а у русявому волоссі дівчини завис вухатий принц. Він розплющив спочатку одне око, потім інше, ніби боячись дізнатися, де знаходиться. - Невже ми знову тут – в цьому жаб’ячому лісі? – спитала розчаровано Оленка. - Зараз дізнаємось! – писнув Розгортувач. – Лесь, мабуть, щось переплутав, коли писав в уяві формулу своєї Червоної Кнопки! - Я нічого не забув! – пролунав у пітьмі голос хлопця. – Моя кнопка така ж, як і твоя… Раптовий порив сильного вітру змусив підлітків стиснути руки міцніше, і опинитися одне від одного ще ближче. Почувся протяжний неприємний звук, схожий на виття невідомого звіра. - Не треба було мені винаходити ту кнопку… – мовив він раптом. – Відтоді моє життя стало неспокійним, а голова наповнена такими думками, від яких її щодня розпирало! Друзі не встигли нічого відповісти, бо зловісний гул наближався, перетворюючись на поліфонію сотень дрібніших, моторошних звуків. Вітер став перехоплювати дихання і збивати з ніг. Оленка і Лесь обнялися і затремтіли, як малі діти. Навіть Розгортувача, який побачив за своє життя стільки різних просторів, пройняв несподіваний панічний страх. Він кутався у волосся дівчинки і лоскотав тремтячими лапками їй шию. - А я думала, що ви особливі дітлахи! – почувся нізвідки скрипучий пронизливий голос. – Я так довго шукала діток із нестандартним розумом та бажанням, а отримала… звичайнісіньких підлітків, які самі не знають, чого хочуть, чи, точніше, знають, але ці бажання такі банальні! От ти, дівчино, ти мрієш, як і всі дівчата, про красиве життя, дорогі обручки та смачні цукерки! А ти… ти, дурний хлопче! – у тебе такий супер-мега-талант, а ти заглядаєшся на тупих барбі та граєш в азартні ігри! О, до чого ж нудний цей світ людей! І навіть тут, у нереальному просторі та позапросторі ви умудрилися зустрітися і, ще чого доброго, сподобатися один одному! - Хто ви? – вигукнула Оленка. – Покажіть своє обличчя! Чому ви ховаєтеся? - Ви справді цього хочете? – промовила невідома жінка. - Не лякайте нас! – сказав Лесь. – Ми Вам нічого поганого не зробили. Ми просто хочемо додому! - Дивіться! – проскрипів голос і навколо в мить стало світлішати. Тепер було чіткіше видно манекени голих дерев, схожих на сухі вивернуті коріння, а там, звідки лунав дивний голос, з’явилася велика світло-сіра пляма. Вона спочатку спалахнула яскравим світлом, а потім потьмяніла і освітила фігуру високої худорлявої жінки, одягненої в екстравагантну чорну сукню із червоними бантами. Оленка глянула на її обличчя і заверещала – воно було сухе і поморщене, як у столітньої баби, а замість двох очей, у незнайомки їх було аж три! У пелехатих чорних пасмах дрімали головами вниз мініатюрні летючі миші. - Це вона… – шепнув на вухо дівчинці Принц. – Кошмарка… - Хто ви? Не робіть нам зла! – вигукнув Лесь. - Я та, яку всі бояться. Мене ніхто не бачив, але всі в мене вірять. Мною лякають неслухняних дітей, я насилаю кошмарні сни на тих, у кого нечиста совість… Ох, і багато ж справ у мене! – зітхнула фея. – І навіщо я тільки марную на вас свій час! - А й дійсно – навіщо? - спитав Лесь. – Відпустіть нас додому. - Е ні! Ви можете мені ще пригодитися. Хоча бажання у вас такі банальні… - А що тут такого? – обурилася Оленка. – Що поганого у тому, щоб хотіти ласощів чи простого щастя? Краще бути такими злими, як Ви? - Краще бути злою, ніж дурною! – самовпевнено промовила Кошмарка. – Ви, певно, не знаєте моєї історії? Так от, колись я була звичайною школяркою, але на відміну від своїх однолітків я могла бачити те, чого не бачили інші. Ніби всі були сліпі, а я – зряча. Та одна темна чаклунка дізналася про це, позаздрила мені, заманила мене у темний ліс і зробила з мене потвору! Натомість сама стала юною і вродливою! Тепер я можу охопити зором мало не увесь світ, але взамін я маю бути страшною!.. негарною… – останні слова вона промовила подавленим, майже тремтячим голосом. – Я думала, може, і у вас є щось таке, чим ви могли б заплатити за свою молодість і красу! Підлітки аж підскочили, не розриваючи обіймів. - До речі, у вас мав бути мій м’ячик-розгортувач! – продовжувала фея. – Цей маленький телепень… Я так люблю ним жбурлятися, коли мені немає що робити! – і Кошмарка зареготала глухим сміхом. - Я не віддам свого друга! – сказала Оленка. – Не віддам! - Тоді, може Леся віддаси, га? – спитала вона, блиснувши розширеними зіницями. Раптом земля злегка колихнулася – таке враження, ніби починався маленький землетрус. Котик-клубок згадав про волохатого Лорда, якого вони залишили у шоколадному місті. Але хто ж це насправді так важко і шумно ступав по лісі? Кошмарка перестала сміятися і якось прищухла. Шум важких громових кроків чувся звідусіль, неначе хтось наближався відразу з усіх боків. Фея стала тихо скиглити. - Он, які ви підступні діти! Через вас мене упіймали. Він давно за мною полює і таки вислідив… Тріск дерев, гупання, що спричиняло трясіння землі, вщухло, але нікого видно не було. У лісовий пейзажі дерев-коренів нічого не змінилося. - Ти щось розумієш? – збентежено спитала Оленка і притулилася до Леся. Останній Розгортувач-вухань відразу причепився до голови дівчинки і закутав себе у її волосся. Він співав про своє «о, я нещасний і мізерний, я і моя доля»… - Нічого не розумію… – відповів хлопець. З усіх сторін лісу здійнявся вітер, підняв у повітря мілкі сухі гілки, наче чиїмсь подихом, і довкола залунали слова невидимки, розрізаючи простір грубим і владним голосом. - І що мені тепер робити? – спитав Хтось. Принц витягнув вухасту голову із розкуйовдженого волосся дівчинки і голосно заявив: - Доставити мене додому! Ось що треба робити в першу чергу. Я вже невідомо скільки віків блукаю у просторах через таких, як Ви – невидимих, невідомих і незнаючих що робити! Одні розгортають простір, інші його згортають, а Ви взагалі не знаєте, що робити! Коли б Ви знали що робити, моя нещасна доля Останнього Розгортувача… - Я не у вас питаю, шановний принце, - перебив котика Хтось, - я питаю у прекрасної феї… - Прекрасної? – перепитала Оленка, - Яка ж вона прекрасна? Вона злюка і потвора! - Я не вірю пліткам! – сказав Хтось. – Я знаю, що вона найкрасивіша жінка на світі. У неї щирі і лагідні очі, у неї яскраві і добрі мрії… - У неї аж три ока і звуть її Кошмарка! – Оленка дивилась на яскраві банти феї, а та затулила руками обличчя і присіла на репаний пеньок. Довкола знявся громовий сміх. - Ха, ха, ха! Тебе, дівчинко, звати Олена Перемога, і що ця назва тобі дала? Коли ти десь перемагала? Ти навіть в школі не вчишся, як потрібно і задніх пасеш… Котик замуркав на вухо. - Я ж тобі відразу казав, що ви, люди, не відповідаєте своїм назвам… - І ти туди ж! – обурилась дівчинка. - Тихіше, - заспокоїв балаканину Лесь, - Тут щось відбувається неймовірне. Цей «Хтось» задумав щось важливе… Громовий сміх затих, натомість залунав спокійний поміркований голос. - Слова і назви не відтворюють суті. Слова несуть лише пояснення і емоції. Суть цієї феї, яку ви помилково називаєте Кошмаркою, в її дівочій красі, яку колись давно насильно викрали і, ставши феєю, вона мусить нести свій хрест. Вона бачить все на світі, окрім мене. Мене вона бачити не може, бо я Невидимий Грім. А я її бачу такою, яка вона є – чарівною, вродливою і доброю дівчинкою, і я її кохаю… - Ааа, то ти її не бачиш, такою якою вона є, тому що кохаєш її! – ставши у майже офіційну позу, залучився до обговорення Принц. - Ні! Я кохаю її, тому що бачу такою, якою вона є! Я не маю очей, щоб бачити мілке, я не маю тіла, щоб відчувати біль, не маю стільки вух, скільки у вас, принце, тому я бачу, відчуваю і чую лише суть та істину. І питаю у прекрасної феї – що мені тепер робити? - Я не хочу тебе бачити! – схлипуючи на пеньку, відповіла фея. - Ти мене і так не бачиш, це твоє прохання я виконав… - погодився Грім. - Я потворна, стара, зла Кошмарка!! Мною лякають дітей! Повір дітям – з їх уст мовить істина… - Діти перебільшують свої страхи. В дитинстві навіть яблуко бачиться розміром кавуна… - Відпусти мене… – тихо мовила фея. - Ні, - твердо відповів Грім. – Я весь свій вік полював на тебе. Ти передбачила мене на багато кроків уперед, але завжди ховалася від неминучого. Дякувати цим дітям, ти на хвилинку відволіклася від своїх могутніх талантів і я тебе упіймав… Що ти задумала зробити з цими дітьми, що так захопилася і не помітила мене? Фея Кошмарка підвелася з пенька, повернулася своїм страхолюдним виглядом до дітей, що так і стояли стулені один до одного. Діти тримали на своїх плечах Розгортувача-Принца, який вже посмілішав і всівся у позу мислячого кота… - Я хотіла відібрати красу і молодість у Оленки так, як колись це відбулося зі мною, - страшно посміхнулась фея, - та, мабуть, цій дівчинці пощастило. Заглядаючи ночами у вікна людей я натрапила на щоденник Олени Перемоги і подумала – навіщо їй краса та молодість, коли вона нічого не хоче знати про свій світ і не цікавиться навчанням. Виросте пустою лялькою, яку будуть використовувати лише, як організм… Від слів Кошмарки Оленці стало моторошно, соромно і огидно, але фея говорила те, про що Оленка лише могла здогадуватись потаємними бажаннями, але зізнатися собі боялась. Кошмарка говорила правду. - Під руку потрапив блукаючий принц, як на щастя – Останній Розгортувач Простору, і я прорахувала всю цю мандрівку сюди. Лишилося тільки позбавитись її друзів… Я дійсно захопилася і забула про тебе, точніше, про твоє всепоглинаюче, безкорисливе кохання, яке, неначе освячена зброя, висіло наді мною весь час, щоб відтяти мені голову… - Мені потрібна ти вся, а не лише твоя голова… - сказав Грім. - Навіщо я тобі потрібна? – спитала фея, а очима тим часом пронизувала Оленку, ніби востаннє роздивляючись свою мрію. - Ти знаєш це краще мене, – мовив Грім. - Кажи, що тепер мені робити? - О, якби ж ти міг повернути мені красу і молодість! Але ніхто, ніхто не світі уже не здатен зробити цього! Це можна зробити тільки самій і тільки злим шляхом, скориставшись своєю чаклунською владою… Така тепер моя доля. - Долю можна змінити, – відказав Грім, – але тільки за умови, якщо ти сама цього хочеш. Долю живих істот формують саме їх таємні бажання, такі, про які вони часто і самі не здогадуються, чи у яких бояться собі зізнатися. Колись ще юною дівчиною ти дуже ображалася на всіх за те, що тебе не розуміли, називали тебе дивною. Ти накопичувала образу в своїй душі, і от із часом в ній укорінилося згубне бажання отримати владу над всіма тими, хто тебе не сприймав, ба більше – над усім світом! Отже, ти стала злою феєю через свої ж потаємні бажання… Кошмарка важко зітхнула, опустивши голову на груди. - Ти правий, Громе, – сказала вона. – Коли людям чогось не вистачає у своєму реальному світі, вони прагнуть знайти це в інших просторах та світах. Але разом із цим вони знаходять і розплату… За все в житі треба платити! Кошмарна фея гордо випрямила свій тонкий стан і якось жалісно прищурила усі три ока. - Я згодна! – вигукнула вона. – Забирай мене з собою, добрий друже, щоб я більше ніколи не бачила цих дурних і нікчемних людей! Знову раптовий порив вітру захопив голі дерева-корені в свою шалену круговерть. Біля Кошмарки і підлітків з’явився височенний сріблястий стовп ущільненого повітря. Він був схожим на велетенський вихор, а повітря, що перекручувалися у ньому проти годинникової стрілки – на бурхливі морські хвилі. Фея простягнула до нього довгі кістляві руки… - А що ж буде із нами? – вигукнув принц і висунув кирпатого носика із-під Оленчиного волосся. – Зачекайте! Не покидайте нас! Та ніхто нікого уже не міг почути, бо простір згортався без кнопки. Наївно думати, що простором керує якась Червона Кнопка на грудях котика, який має десяток вух. Хтось набагато могутніший керує і простором, і долями. Яким би відповідальним і самовідданим не був Принц Великого Мізерництва, довіряти простір випадковому натисканню на кнопку Велика Сила світу не дозволяє. Лише в окремому випадку нашим мандрівникам було дозволено побувати у кількох світах, побачити іншу сторону життя. А тепер досить. Пора додому… Марно натискав Роман своїм пальцем на кнопку Розгортувача, марно прораховував свої програмні налаштування – котик лише хіхікав, йому було лоскотно. Простір сам себе згортав. Уявіть собі поета, який за допомогою вишуканого ліричного слова може розгортати душі людей, розчулювати їх потаємне і сокровенне, але який і сам не знає дороги, якою повести цих людей, хоч і коронований талантом та силою творчості. На кого тоді надіятись загубленим у світах темної Невідомості людям, коли їх душі робляться відкритими і вразливими? Інколи нам хочеться віддатися на поталу тим випадковим поетичним настроям, але для кожного визначений свій шлях, що малюється зорями на небі. Не треба тієї дороги лякатися, бо вона для кожного рідна і неповторна. Із глибини зім’ятого повітряного паперу потягнулися кілька волохатих рук і освітилася потворною щасливою посмішкою голова дикуна Лорда. У нього на губах блистів шоколадний глянець. Він ухопив Принца Розгортувача за спину і весело повідомив: - Я виграв двадцять п’ять мільярдів тон шоколаду і купив двадцять п’ять мільярдів шоколадних міст! Уявити собі не можеш, Принце, я щасливий від того, що мене вигнали із країни Лонів! Я тепер керую отим жаб’ячим оркестром, а їхній Магістр особисто готує мені коктейлі щастя… Бачиш, яка різна доля у нас з тобою! Тебе я мушу закинути назад у твою домівку, ти будеш охороняти зібрання старих сліпих Лонів, а я - бавитися із шоколадними дівчатами! Їм вже байдуже, що я потворний. Вони вже придумали новітній стиль краси і моди – Дикі Монстрики! - А що то за стиль такий? – здивовано запитав Роман. - Ага, Ромо-Лесь, і ти хочеш побачити? Значить тобі додому ще рано! Я змінив правила в шоколадному місті і всім засудженим тепер амністія! Натомість генерала поліції залили шоколадом по пояс і він тепер стоїть серед площі, як пам’ятник-бюст самому собі! Його щохвилини поливають сонним шоколадом, щоб не чути, як лається… - А як же страшні ночі? – спитала Оленка. - Ми з моїми дівчатками працюємо над цим. Скоро ночі теж будуть гарні і спокійні… Я володар тих ночей, тож постараюся! На цих словах Лорд потягнув руками котика і Романа за собою. Так простір поглинув їх перелякані очі. Довкола вирували зоряні порошинки Великого помелу, поступово зникаючи у вирі Всесвітнього танцю. Оленка згадала про маму. А простір розгортався у знайому площину – з’являлися будинки і вулиці, ліхтарі і дерева, засвічені червоною фарбою вечірнього сонця. Оленка опинилася на лавці біля свого під’їзду, з повними кишенями смачних цукерок. Бабуся-сусідка ледь не впала від несподіванки із протилежної лавки. - Хай йому біс! Звідки ти взялася, Оленко? Я, мабуть, вже не добачаю, але щойно на лавці нікого не було… - Точно ви не добачаєте! Я ось повернулася із кондитерського магазину… І Оленка як доказ витягла жменю цукерок… Бабуся похитала головою. - Біжи скоріше додому! Бо твої батьки місця собі не знаходять! Збираються йти і подавати тебе у розшук. От молодь пішла! Що хочуть, те і роблять… Нікого не питають. Що воно буде далі? Мабуть скоро кінець світу… З тих пір пройшло чимало часу. Оленка стала дорослою жінкою. Вона лікує тварин. Щось у її житті вдається, щось ні. Але вона до чарівності любить котів, захищає їх від жорстокого ставлення, навіть створила благодійну організацію «Котяча мрія». Їй котики завжди когось нагадують і вона інколи з ними розмовляє, як людьми… 2012 | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
