Не так давно я для себя открыла, что не крылата я уже. Бескрыла! Стихи в душе тихи, нет ярких красок ныне... Лишь вопль беспомощный в безжалостной пустыне. Куда исчезло? Ни одной дождинки в палящем небе горе-бедуинки. Бреду, но, как по льду, нещадно жгущим ноги - пустыней чувств, барханами тревоги... Зубами скрежещу: кто лез из кожи, чтоб оказалась жизнь на склеп похожа? Вина - моя сполна! Приходит пониманье: взлетаешь высоко - больней земли касанье. Притупит время боль, врачуя душу. Я все смогу и знаю, что не струшу. Любовь наполнит вновь сосуд мечтаний былью. Пишу! Пусть рвется плоть - то отрастают крылья! Пустельними пісками почуттів ( Маргарита Шеверногая) Не так давно я з жахом зрозуміла, Що зовсім не крилата я. Безкрила! Вірші В моїй душі І дивні акварелі – Лиш крик безпомічний в розпеченій пустелі! Хто знищив крила? Жодної пір’їнки Не залишилось в горе-бедуїнки! Бреду, Як по льоду, Що обпікає ноги, Пісками почуттів, сум’яттями тривоги. Стенаю: хто посмів зусиль докласти, Щоб довелось мені додолу впасти? Вина – Моя сповна! Приходить розуміння: Чим вище ти злетиш, болючіше падіння. Час гоїть рани і лікує душу. Я подолати цю пустелю мушу! Любов Напнула знов Вогненних мрій вітрила. Писатиму! Свербить! То відростають крила… | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
