Ця історія не твоя,

Ця історія не моя...

Просто двоє таких, як ми,

Загубилися між людьми...

Я тебе не шукаю, ні.

Ти без мене давно живеш.

Та приснився учора сніг,

По якому до мене йдеш...

 

Я йшла щоб подивитися як ти граєш. Точніше яким стаєш ти коли береш до рук саксофона.

Він тобі дуже личив. Твої довгі білі пальці мелькали у віддзеркаленні блискучого музичного інструменту, додаючи то своїм зникненням то появою рухливості цьому дивовижному породженню мелодії.

Я теж колись хотіла навчитися грати, але ти щось тоді сказав і це бажання мене враз покинуло.

Я зайшла до великого залу. Зайшла не помітно. С полегшенням знайшла своє місце й уважно дивлячись на тебе,сіла. Мені була важлива кожна деталь твого виступу,кожна деталь твоєї душі.

Ти грав спокійно. Всі глядачі гадали, що ти хвилювався, мабуть твоє хвилювання дало б їм зрозуміти, що вони не дарма витратили свої тридцять п’ять гривень,але тільки одній мені було добре помітно, ти просто насолоджувався мелодією яку створював сам. Тільки ти та я в цій залі могли по-справжньому насолоджуватись цією мелодією. Тільки нас двох із цієї зали зв’язувало одне з вічних, світлих людських почуттів.

Я помітила,ти зовсім не піднімав свого погляду до залу,ти просто знав…мене там нема. Ще вчора ввечері я сказала,що мені набрид і ти і твій саксофон.

Я була дуже рада, що ти не знаєш про мою присутність. Якби ж знав - ти грав би вже не так. На цю мелодію впливала б твоя думка, що з лівого кутка залу на тебе дивляться мої очі.

І ось, одна і та ж людина, виконує одну і ту ж композицію,але як та людина та та композиція можуть змінюватись лише від присутності однієї дівчини. Цікаво,чи помітили б глядачі зміни в твої грі, якби ти мене побачив? Чи помітили б вони зміни у твоєму серці?

Як же це цікаво дивитися на тебе, коли ти не зі мною,коли ти не знаєш,що я поряд. Але я знаю, я завжди в твоїх думках. Я паную там,не прагнучи цього.

Перший раз я бачу як ти граєш не для мене,я бачу,але відчуваю все те ж,все те ж,що відчувала і коли ти грав мені одній. Як цікаво,ти не знаєш що я поряд, між нами декілька десятків глядацьких рядів, але я все одно відчуваю присутність твого почуття до мене. Саксофон дуже добре допомагає тобі передати ці почуття знову. Ох,якби ти тільки мене не помітив!

Закінчилась композиція, я не знала скільки ще до кінця. І ти як на зло заграв мою улюблену мелодію,неначе був упевнений, що я слухаю тебе.

Чомусь вона звучала не так як завжди…

Тепер я точно впевнилась: ти не знаєш,де я,чим займаюсь та про що думаю в цей момент коли ти граєш мою улюблену мелодію.

Твій маленький концерт підходив до завершення і я розуміла, що більше такого твого виступу я не побачу. Звичайно, я можу тебе попросити заграти мені,але грати та не думати про мою присутність я просити не можу. Тож я зсунулась по глибше в крісло і продовжувала насолоджуватись такою рідкістю.

Мені подобалось,що ти не оголошував своїх композицій і не дякував за уважність після кожної з них. Дивно,мені подобався ти без мене.

Ти окинув швиденько поглядом залу. Невже… Мені чомусь стало дуже сумно. Твої очі без мене мені не сподобались. Що ти хотів побачити, чи кого?

Після останнього затихаючого звуку саксофону, ти опустив інструмент до низу та не користуючись мікрофоном тихо сказав: « Остання…дякую». Ти хотів одразу ж піти, але з середини залу хтось почав голосно йорзати і я побачила як на центральну доріжку вийшла гарна молода дівчина з великим букетом ранніх весняних квітів, п’янкий аромат яких застелив невидимим туманом всю аудиторію.

Я зсунулась ще глибше. Тепер від твоїх очей мені сховатися складніше, вони дивились прямо на глядачів.

Дівчина протягнула тобі букет. Ти здивовано перевів погляд спочатку на бідну дівчину, яка стояла с протягнутою рукою вже майже дві хвилини, а потім на чарівний букет, що ось-ось мав опинитися у твоїх руках.

Мені стало чомусь приємно. Безперечно, ти заслуговував на ці квіти, та більше на таку увагу.

Ну нарешті,ти взяв того букета. Мабуть так само подумала й та дівчина, яка його дарувала. Вона потяглася поцілувати тебе, як це зазвичай роблять фанатки при першій же трапившійся можливості.

Зал зааплодував.

Цікаво, чому оплески залунали тільки зараз? Я чекала на них одразу після закінчення останньої композиції.

І Знову пролунало «дякую». Ти пішов.

Я швидко вибігла на вулицю. Я знала, Зараз задзвенить мій телефон.

- Юль, я закінчив. Я вільний.

- Чекай мене біля консерваторії, через декілька хвилинок буду. Мені сподобався мій стриманий голос.

Обійшовши консерваторію з іншого боку, я одразу наткнулась на тебе. Я зовсім не здивувалась. Ти стояв такий же,яким я тебе уявляла одразу після закінчення телефонної розмови: спокійний,сумний і без букету.

Я взяла тебе під руку. Мені дуже не хотілося бачити тебе засмученим.

- Я грав твою улюблену. Знаєш, уявляв,що ти слухаєш мене.

Я не втрималась: - а де ж той прекрасний букет?