Лілія Ніколаєнко Василь Юдов Хлопчик Квітка 1частина Чи було то, чи не було, знає час, бо тільки час і лікар, і учитель, і художник. Нам залишається тільки повірити, що у маленькому гірському селі жив дивакуватий хлопчик на ім’я Квітка. Ніхто його не розумів. Батьки постійно лаялися, а інші дітлахи сміялись та кепкували з нього: «бур’янець-пустунець». Малий був зовсім самотнім. Одного разу він образився на всіх і побіг далеко від дому, у гори. І там, випадково, серед лісових чагарників знайшов маленьку печеру. Заліз туди і… Віти терену затулили вхід до печери так щільно, що у очах хлопчика з’явились кольорові круги, а потім неначе хтось увімкнув світло: перед ним відкрилася довжелезна галерея королівського палацу, на стінах якої висіли дивовижні картини. Але то були не портрети аристократів чи просто малюнки. На кожному із полотен було зображено якусь рису людського характеру, а під картиною – вирізьблено її назву золотими літерами. Он прекрасна діва задивляється на себе у дзеркало, ледь піднявши у захваті брови – це самозакоханість. Он воїн-богатир гордо підносить важкий меч – це мужність і сила. На наступній картині лихвар жадібно рахує свої золоті монети, на іншій – боягуз ховається на дереві. Далі заможна дама роздає милостиню бідним, а старенька мати пригортає до себе дітей та онуків. Що це за картини? Неймовірна цікавість потягла Квітку роздивлятися далі: як же це все могло розмітитися у манюній печері? Але хіба ж він знав, що потрапив у казку, або у таке місце, де виміри часу і простору мали свої особливі значення, які абсолютно не уміщувалися у земні поняття і рамки… Точно як всі ті картини, що випирали головами, руками, ногами за межі золотих рам, але при цьому чомусь зміст зображення не псувався. Пройшовши картинну галерею, хлопчик прочинив двері у простору залу, стіни якої теж були майстерно розмальовані фресками. Квітка зрозумів, що на стінах змальована ціла країна. Малюнки розповідали про життя короля і про події у королівстві. Неначе продовження чудесної фрески у центрі залу хлопчик побачив самого короля… Та то була не фреска, не малюнок, а жива дійсність. Король сидів на високому престолі - добрий і мудрий. Так, він був саме таким - хлопчик відчував це маленькою наївною душею. Але, розгубившись від побаченої дивини та величі, він стояв і ніяково кліпав на нього оченятами. В руці короля поблискував сотнями голубих жаринок водяний годинник. Вода у ньому перетікала зверху-вниз, бурлила білими бульками, світилась довкола кусючими промінцями. З плечей короля падала до підніжжя престолу королівська мантія, обшита золотими числами і знаками. На голові король мав корону, яку увінчували дванадцять великих діадем. Король уважно і щиро роздивлявся хлопчика, і сам порушив мовчазну тишу: – Так, я король Часу. Я можу наказати і час зупиняється. Я можу наказати і час побіжить так швидко, що його потім не наздогнати. Це я відкрив тобі ту маленьку печеру, в яку ти потрапив і прийшов сюди. В іншому разі, ти все своє життя шукав би вхід до неї, як багато інших людей, спалив би всі свої мрії, а так ніколи і не знайшов би мене... Хлопчик не йняв віри: король великий і добрий говорить з ним владно і дружньо. Маленьке серце схвильовано стукало в грудях і хлопчик не знав, як собі при цьому поводитись: чи тікати назад, чи посміхнутися у відповідь? Цікавість юної душі запалила в очах іскорки і він мовив: – Так трапилось. Я втік із дому. Король посміхнувся: – Нічого ТАК не трапляється у тілі часу. Вчинки людей залежать від характеру людини. Ти сміливий хлопчик, але не тому, що втік, а тому, що забажав щось змінити у ланцюгах набридливих подій. Тобою керував розпач, образа, зневага рідних і друзів. Не кожному в такій ситуації вдається потрапити до короля Часу і його країни... – Допоможіть мені, добрий королю, – промовив хлопчик. – Мені здається, що я бачу те, чого інші не бачать, і чую те, чого інші не чують… Я прокидаюсь щоранку і чую не пташиний спів, а дивну музику, ніби кожна пташка – то співець і музикант. Коли я дивлюсь у вікно, то бачу там не просто дерева і квіти, а цілі казкові історії… Але мені ніхто не вірить. А ще, кажуть, що я бур’янець і говорю слова, яких сам не розумію. – Так часто буває, і не з тобою одним, – відповів король. – Люди дивні істоти щодо розуміння одне одного. У скрині королеви Долі є сім талантів. Комусь вона дає усі одразу, а комусь – ні одного. Тобі ж пощастило найбільше, отримав те, чого немає в інших, от і не розуміють тебе. Малий, здається, повністю позбувся переляку, і дрібненькими, але впевненими кроками, став наближатися до королівського трону. – Так-так, – мовив король. - Підходь, не бійся. Я маю намір подарувати тобі чарівний компас. Він завжди буде вказувати тобі вірну дорогу. Він і твоє серце – одне ціле. Якщо будеш слідувати компасу – дійдеш до своєї мрії, а я думаю, що вона в тебе є! – Дякую, Ваша Величносте! – зрадів Квітка. – Тепер у мене все буде добре і я віднайду свою дорогу! – Це ще не все, – сказав король. – Ти потрапив у мою країну Часу, але вийти так само не зможеш. Коли ти йшов сюди довгим коридором із картинами, то міг лише споглядати їх. Тепер же картини і реальні люди будуть жити разом, вічність і миттєвість в одному вимірі. На твоїй дорозі весь час буде плутатись Відьма Бажань. В країні Часу це одна із наймогутніших чарівниць, вона заважає бачити найправдивіше і вірне. Тому візьми з собою в дорогу і ось це. Король подав хлопчику невеличку книжку, на цупкій обкладинці якої стояв знак півмісяця схожий на тиснену сріблом літеру «С», а нижче невідомою мовою напис, який розумівся без перекладу «твоя доля в твоїх руках». – Якщо твоє серце стомиться і компас потрапить у чарівні поля спокуси бажань лукавої Відьми, час стане не важливим змістом, у книзі знайдеш пораду, а може і підказку, це вже твій талант побачить там те, що ховається між сторінками. Із годинника короля почали вистрибувати сонячні зайчики. За миті їх стало так багато, що вся зала засяяла яскравим чистим світлом. У світлі, як у воді, стали розчинятись малюнки на стінах, предмети, королівський престол і сам король. Тихим дзвоном розчинилися вікна, і у сяючу залу увірвались різнокольорові метелики. Вихор метеликів закружляв довкола різнокольоровими цяточками. Метелики застигали, наче приклеєні до невидимої шибки. Із них утворювалися чудернацькі візерунки, мозаїчні орнаменти і за кілька хвилин хлопчик один опинився у овальній кімнаті, що була чарівно розмальована кольоровою смальтою та бурштином. Кімната мала троє дверей. Різьблення на дверях було настільки майстерним, що зображення жили і дихали невловимим рухом вічності. З одних дверей на хлопчика дивився сильним диким поглядом лев. Лев задоволено сміявся, оскалюючи небезпечні зуби, його грива важливо колихалась. Своєю лапою лев притискав до землі блискучий гострий меч. З других дверей на хлопчика крадькома поглядала юна красуня серед квітів. Красуня була у повітряних сукнях, на які іскристими хвилястими патьочками лягали пасма русявого волосся. Дівчина ніжно гладила рукою труслявого кролика, який вибирав стеблинки травички, постійно жував і час від часу здригався, озираючись довкола. На третіх дверях літали птахи і зорі. Із глибини зоряно-пташиного хаосу хлопчика пронизував спокійний і розмірений погляд велетенського слона, який перекидав навколо себе зорі, неначе жонглер у цирку. Птахи йому у цьому допомагали. І головне, коли хлопчик ставав обличчям до одних дверей, двоє інших ззаду, неначе руками, манили і притягували до себе. В які двері наважитись іти? На мить страх і тривога знову заволоділи його маленьким серцем. Куди ж подівся добрий і мудрий король, адже він так і не встиг йому подякувати як слід? Але враз хлопчик згадав про свою мрію і про те, що король Часу вибрав саме його! Треба не розчарувати свого наставника! «Які ж двері обрати? – подумав Квітка. – Перші – то, мабуть, влада і сила, другі – кохання і земні радощі, а треті – то і є вихід у ту зоряну країну, де королева-Доля ховає скриню із сімома талантами!» Тоді він зробив перший крок і відчув, як повітря ніби розтягує його з усіх боків. Він знав, що йому треба саме в ті двері, але десь глибоко в душі все ж сумнівався. Хлопчик глянув на чарівний компас. Так, він показував саме цей напрямок, бо туди його тягнуло серце! «Треба іти швидше!» – подумалось йому. «Постривай! Поговори зі мною, прекрасний юначе!» – звучав за спиню ніжний голос юної красуні. «Який же я юнак? – подумав Квітка. – Це все підступна Відьма Бажань дразнить мою уяву!» Слова прекрасної діви ставали невагомим рожевим мереживом, що розходилося по кімнаті, перетворюючись на аромати лілей і конвалій. На мить голос дівчини затихав, і крізь нього прорізувалося грізне самовпевнене рикання золотого лева. «Не піддавайся дурним мріям і слабостям! Найбільший скарб – це влада!» - ніби прочитувалося у тих неприємних звуках. А малий ішов все швидше і швидше. Він хотів закрити вуха і очі, щоб нічого не заважало рухатися, але не міг – в його руках була книга і компас, а очі так і вбирала в себе неймовірна палітра казкових фарб. І ось він вже майже дійшов до зоряних дверей, хоч іти ставало дедалі важче і важче. У голові кружляв шалений вихор сумнівних думок, дитяче серденько тріпотіло, а ноги підкошувались. Аж раптом він відчув, що його останній крок став надзвичайно легким! Поріг дверей весь був усипаний перлинами, трохи слизький і водночас рухливий, ніби жива істота. Квітка міцно притулив до себе подарунки короля і… полетів! І він дійсно летів. На крилах неймовірно юркого птаха. Відчуття легкості та здивування, неначе падіння у сні, перехоплювали хлопчика. Далеко внизу, на всю ширину обрію розстелилась країна Часу. В ній освітлювалися лагідним незримим сонцем золоті піраміди, кришталеві башти замків та блищали порцеляновим блиском годинникові вежі. Серед лісистої торочки проглядались мідні та залізні дахи будинків. Через всю країну, маючи безліч приток, петляючи як голуба гадюка, текла місцями спокійна, подекуди бурхлива ріка Мить. Птах, що ніс хлопчика, повернув срібну голову, показав свої білі, як у кота, вуса, і заговорив: – О, тебе звати Квіткою, хлопчик-сюрприз? Я той птах, що ловить зірки, які падають. Або повертаю їх знову на небо, або спускаю їх на землю, щоб не розбилися. Нещасна доля у зірок. Вони або вічно сяють на небі, або падають у річку, яка їх перемелює на пісок пам’яті, це тоді, коли я взіваю падіння, що із зірками буває частенько. Тобі, о Квітко, пощастило, бо я тебе впіймав. То куди тебе доставить: на небо? Чи на землю? На зірку ти ледь схожий… Та і людиною ще не став. Щоб бути людиною, кажуть, не один пуд солі треба з’їсти… У хлопчика защеміло в грудях від несподіваного розуміння. Дійсно, хто він є насправді? Мандрівник, який утік з дому? Хлопчик з компасом, що шукає свої таланти? Боляче розуміти, що він поки що насправді є «бур’янець»… Соромлячись свого голосу, таки признався: – Я хочу стати людиною, я хочу знайти свою дорогу. Я хочу зустрітися з королевою Долі, щоб узнати про свій талан. Я хочу, щоб моя мрія… – Охго-го-го, - забурчав птах, - скільки всього «хочу». У нас тільки Відьма Бажань стільки всього має і пропонує… Може зразу до неї і полетимо? Серце і компас хлопчика миттєво вказали «ні». Не треба спокушати королеву Долі і зустрічатися з відьмами. Якщо зустріч буде неминуча, то відьми, мабуть, самі потрапляють на очі. – Як хочеш, - буркнув птах, - то тоді не марнуй мені мій час. Може із-за тебе я проґавив пару зірок, які шубовснули у річку і тепер вже ніхто ніколи не буде бачити їхнього небесного горіння, хіба що якийсь колекціонер засипле зірковий пісок у пісочний годинник і буде його крутити перед людьми, як пам'ять про минулий вогонь часу. Птах спустив хлопчика на першу-ліпшу квіткову долину: «шукай свою долю, Квітка серед квітів!» і майнув у небо. А навколо хлопчика всюдибіч клекотіла різнобарв’ям долина. «Що ж робити тепер? – засумував хлопчик. – Невже я буду блукати серед галявин квітів точно що бур’янець? Може, король Часу просто побавився мною? А, може його взагалі не існує, і всього, що я бачив – теж?» Хлопчику так захотілося плакати, що він випустив книгу й компас, закрив лице руками і сухо схлипнув. Бджолиний пастух 2 частина Чистоту дитячих мрій плекають ніжність і лагідність. І, мабуть, про це знали маленькі чарівні ельфи із прозорими крильцями, що почали кружляти навколо Квітки, посміхатися, гладити русявого чубчика. Один ельф показав йому на книгу рукою, мовляв, не плач, там є те, що ти шукаєш! Хлопчик посміхнувся у відповідь, підняв із трави книжку і відкрив її на першій сторінці. «Мудрець, і той, не кожен зрозуміє, Що письмена оці донести хочуть, Лиш серце, у якому світла мрія, Лиш добрі розпізнають правду очі.» Перші рядки на сторінці немовби випромінювали дивне срібне сяйво, а її краї обрамлювали тоненькі лаврові стебла із гострими золотими листочками. На кожному листочку було щось написано, але так дрібненько, що прочитати те було неможливо. Під віршем хлопчик побачив чудернацький малюнок. На ньому людиноподібні фігурки повзали взад-вперед, як комашня, – одні сердиті, інші злі й голодні, треті байдужі і відчужені… «Світ – це великий мурашник, – було написано під картинкою. – І не кожній мурашці вдається відростити крила і полетіти. Якщо не знаєш, як це зробити – відкрий книгу навмання. Там і знайдеш відповідь.» Хлопчик так і зробив. І не встиг він знову відкрити книгу, як звідти почали вилітати сотні різнокольорових жучків. Вони були такі гарні і схожі на усі коштовності світу, чарували блиском і барвами своїх тріскотливих крилець. Жучки кружляли, танцювали у повітрі, робили чудернацькі фігурки, а потім знову розсипалися казковим хаотичним дощем. Їх дзвінка метушня лунала звідусіль і, здається, заповнювала кожну клітину простору… Потім жучки порозліталися і кожен сховався на свою квітку. Хлопчик подивився навкруги і знітився. А де ж відповідь? Тоді він знов зазирнув у свою книгу. «Квіти – це краса. Краса мистецтва і таланту. Вона безтурботна, легка, досконала, проте, щоб досягти її, потрібно бути бджілкою. І не тільки постійно трудитися і збирати цінний нектар, але й уміти вибирати добрі і щирі квіти. Інакше зібраний мед буде гірким і отруйним!» Тут хлопчик помітив, що у нього на носі сидить кумедний мініатюрний ельф і теж із цікавістю читає загадкові рядки. – Кожна квітка у цій долині – жива, – сказав він, затріпотівши крильцями у хлопчика перед очима. – Але замість пелюсток у цих квітів пір’я. Цього не видно на перший погляд. Це чарівні квіти-парашутики, які можуть і цвісти, і літати, коли їм захочеться. Будеш іти і кожна квітка даватиме тобі по пір’їнці. Бери лише білі пір’їнки і тоді у тебе самого з’являться великі білосніжні крила і ти зможеш полетіти у свою омріяну країну Долі. Але тут є і злі, і підступні квіти. Ти відчуєш це сам. Якщо спокусишся прийняти від них дарунок, твої крила вийдуть ненадійними, і ти упадеш… – Дякую тобі, добрий учителю! – сказав малий і радісно помчався через безкінечну долину… Довго Квітка ходив і торкався прекрасних квітів, аж поки не відчув, що в нього за спиною шелестять великі дужі крила, тай зростом він був уже куди більший, ніж себе пам’ятає. Зростав, як виявилося, не по днях, а по квітках… «Коли клопітливо перебираєш квіти обов’язково виростеш на цілу голову, ще й матимеш крила! Тепер я полечу!» – радісно пронеслось у його голові. «Не загуби компас!» – сріблився в повітрі лагідний голос ельфа. «Дякую, друзі! Бувайте!» – загукав хлопчина і помахав рукою. Ноги його стрімко відірвались від землі, а дужі крила понесли в акварельне небо, де ще здалеку виднівся величний палац могутньої королеви-Долі. Варто було злетіти над землею, щоб побачити палац королеви, увінчаний бронзовим шпилем, на якому гойдався на вітрі золотий флюгер, а під ним вказувала напрямки, виготовлена із різнокольорових топазів, роза вітрів. Але якщо уважно подивитись, то за палацом, у блакиті повітря, можна було бачити іще один точнісінько такий же величний палац. Та і навкруги, у туманах горизонту виднілися ще з десятка півтора таких же палаців королеви-Долі і з такими ж золотими флюгерами. Діставшись найближчого палацу, хлопчик точно пронизав його собою, а крилами ще й роздмухав, перетворивши на дим, шпиль та флюгер, бо, мабуть, це була мара, виткана із краплинок води і світла… – Ось яка маячня! – майже слізно зойкнув Квітка, - це витівки Відьми Бажань. Котрий із цих палаців справдішній? І неначе голосом небесної хмари довкола почувся веселенький шепіт: – Х-ха! А ти що хотів, відразу отримати все, що хочеш? Треба було правильно обирати двері, юначе… Луною серед неба рознеслося «наче… наче… наче…» Хлопчик, втрачаючи сили і крила, спустився вниз на землю, та вже не на квіткову долину, а прямісінько на вулицю невеличкого містечка, з дивними будиночками, що мали різнокольорові вікна. Чимось будиночки нагадували вулики, що пасічник їх наставив один на один навколо центральної площі. Неодмінною спорудою у містечках країни Часу були годинникові вежі, а в цьому містечку таких веж було аж дві – малий Бім і великий Бом. Містечко було безлюдним, на вулицях і площі жодного мешканця, тільки тихе клацання годинникових механізмів «тік-так». Хлопець знову відчув самотність і десь далеко в душі народжувалась хвиля сумнівів, а чи вірно вибрав свій шлях? Може помилилися і компас, і серце? Крізь пелену розчарування і певною мірою втоми від вражень, отриманих за такий відносно короткий час, він побачив на іншій стороні площі крамницю, що білими ламаними літерами на вивісці зазивала: «Сіль, щоб стати людиною»… Хлопець не весело почимчикував туди. В середині крамниці теж панував розмірений спокій і лінивість. Дивуватися вже не було сили, після стількох емоційний знайомств з країною Часу, але дива продовжувалися. В крамниці торгував крамом червоний Рак. І мабуть, став червоним із-за здатності соромитися за дещо не зовсім чесну торгівлю. Рак ліниво кинув оком на відвідувача і хрипло гримнув: – Чого вештаєшся по місту? Саме зараз у нашому місті тиха година і великий Бом ще не бомкав на всі вуха і сторони… – Я хотів би купити… – замимрив юнак. – Еммм… Квиток у країну Долі. – Хі-хіх! – засміявся Рак. – Ти що дивний чи дурний? У нас таких не продають, а тим більше у мене в крамниці. – Але ж на вивісці написано «Сіль, щоб стати людиною…» – Правильно! – відповів Рак. – У мене багато видів солі. І морська, і йодована… Гірка, кисла, навіть солодка! Тобі яку? – Напевне ту, що найгіркіша… – Нема питань! Невправний кумедний Рак завзято подибав до найдальшої полиці, протягнув клешню і обережно, щоб не пошкодити упаковку, вхопив важку білу пачку. – Десять лірів! – сказав він. Аж тут хлопчина згадав, що в нього за душею нема ані гроша… – Ой… А чим же я заплачу? В мене немає... – Нічого, можеш віддати свою книгу або компас, – смаковито мовив продавець. – В господарстві мені все пригодиться! – Е ні! Їх я тобі не можу віддати… – Ото чудний! – вів своє Рак. – У нашому місті тобі точно не знадобляться ані компас, а тим більше – книга. У нас не прийнято читати, хіба розпалювати книжками каміни! Тут працюють, хитрують, їдять, ну і… звісно, сплять! Ну гаразд, гаразд, – змінив тон продавець, помітивши на обличчі хлопця стійку незгоду. – Якщо допоможеш мені сьогодні із розгрузкою товару, то я тобі дам сіль безкоштовно. – Чудово! – зрадів хлопець. – Так і зробимо! А тим часом у містечку тривала тиха година. Продавець-хитрюга закуняв за прилавком, час від часу відкриваючи одне око і рефлекторно рухаючи лівим вусом. Хлопець теж задрімав, сидячи на лаві біля дверей, міцно обійнявши свої безцінні речі… Аж раптом сонну тишу порушив раптовий гамір за вікнами. Великий Бом почав щосили бомкати, ніби сповіщаючи народ про якусь небезпеку. Із його маленьких дверцят, розташованих у верхній частині вежі – над та під овальним золотим годинником, почали вискакувати бронзові худорляві пташки із довгими витягнутими язиками. Вони створювали такий скрип, ніби по місту проїжджало одночасно десятки старезних возів. Жителі повиходили із будиночків і заметушилися в різні боки. За якихось хвилин десять до крамнички Рака під’їхав віз із новою партією солі. Хлопець допоміг йому, забрав свою сіль і подався далі… Довго він гуляв тісними вуличками і думав. Але його думки весь час заплутувались та лаялися між собою. Втомившись від марних роздумів, він присів на колоду, що слугувала місцевому пиріжковому ресторану замість лавки, і відкрив чарівну книгу… Враз крижаним холодом війнуло із її сторінок і хлопець одразу відчув, що на цей раз його випробовування будуть ще важчими… Вверху сторінки так і писалося: «Щоб стати Людиною, треба з’їсти не один пуд солі… Але, щоб дізнатися, хто навколо є Людьми, цю сіль прийдеться вживати колективом. Тільки так можна визначити, хто твої друзі та однодумці, а хто заздрісники і недруги…» Важко зітхнув Квітка, але зібрався силами, встав і закрокував далі… до мрії… Він заходив у кожен будиночок, майстерню, магазин чи кав’ярню, знайомився та пропонував людям… сіль. А також розповідав про своє дитинство, пригоди у країні Часу та нестримне бажання здобути скриньку із сімома талантами. Але, на жаль, скрізь він наштовхувався на нерозуміння та насмішки… Правда, зустрічалися рідко й такі, що співчували йому та хотіли допомогти, але звісно, не знали як… Проте, за досить короткий час Квітку знали у місті майже всі. Про нього почали говорити, пліткувати та навіть сперечатися в трактирах, магазинах та просто на вулицях: «ти диви, Квітка задумав стати Людиною! Краще б вже був би бджолопасом!» Він помітив це і знову занурився в глибокі роздуми. «Я придумав! – прийшла до нього блискавична ідея. – Я відкрию свою майстерню і буду там малювати! Не потрібно чекати, поки примарна королева-Доля вручить мені такий же примарний подарунок, який, можливо, в ту саму мить розвіється рожевим туманом… Треба самому діяти і вчитись! – а раптом вийде!» Так Квітка і зробив. Спочатку він найнявся працювати пастухом бджіл. Бджоли мігрували по країні Часу із однієї галявини квітів на іншу перетинаючи містечко у різні сторони. У містечку потрібен був координатор таких перельотів – бджолопас. А коли вже зібрав трохи грошей, Квітка найняв невелику кімнату (майже у центрі міста!) і день за днем, годину за годиною вчився виводити на білому полотнищі красиві і правильні лінії… Спочатку це виходило недолуго, коряво, але хлопець не падав духом! І дуже швидко він зловив себе на тому, що таки дійсно має неабиякий хист до малювання! З кожним наступним штрихом його творіння ставали все кращими і досконалішими, і, вже зовсім скоро його маленька майстерня була вся закладена чудовими картинами… Одна була у хлопця проблема. Ті картини ніхто не хотів купувати. Ба більше – навіть дивитися на них. Як він тільки не запрошував і не припрошував перехожих завітати до нього в гості – та все марно… Він чув лише образи та нарікання. – О! Це той бджолиний пастух, що пропонує усім сіль замість кави! – говорили одні. – Немає, щоб працювати, як усі! – толкували інші. – І яким вітром його сюди занесло? – казали треті. Лише поодинокі перехожі заглядали в його «галерею», співчутливо кивали головою, хвалили, але казали, що придбати бодай-що їм не дозволяють кошти. Решта жителів таких теж вважали диваками… Дивна річ час у країні Часу. Ми всі звикли час міряти днями і роками – обертанням планети. В країні Часу сонця не було. Світло було, але ніщо ніяк не оберталось. Лише великий Бом галасливо міряв дні відомим лише йому рахунком. А у містечку, де став мешкати новоспечений маляр, ще й маленький Бім терпеливо мовчав. Казали, що маленький Бім задзвенить лише в особливих випадках. За всю історію, яку практично ніхто із місцевих не пам’ятав, Бім дзвенів один раз, коли на трон зійшов король Часу. То ж визначити вік хлопчика, чи вже тепер юнака, земними мірками було важко. Вік тут визначався, як для всіх – лірами… Грошовими одиницями. Чи навпаки, гроші в країні були названі в честь одиниць часу. А заробив грошей юнак, як кіт наплакав. Основний заробіток для проживання у нього був невеликий – він фарбував різнокольорові вікна у містечку за мізерну плату, тим самим приваблював або відганяв бджолині рої, що снували через містечко, шукаючи квіткові долини – одним словом «бджолиний пастух», хоча вже і не «бур’янець-пустунець»…. У порівнянні із мером містечка, котрий на бюджетних повинностях мав солідний вік у лірах, чи із торгашем Раком, котрий взагалі мав статус ліричного діда, юнак так і залишався маленьким хлопчиком… Ще було незвичним те, що незважаючи на працю і витрати на створення своєї, нікому у місті не потрібної галереї картин, юнак, дивлячись на свої художні витвори, дивувався тому, що вони ніби існували завжди. Його картини, на яких він зобразив всі свої хвилювання баченого в країні Часу, розмістилися в кімнаті і зайняли давно заготовлені місця вічності… Та от є на шкалі подій відмітки, які зрушують час, заставляють його хвилюватися і утворюється нова точка відліку, новий поштовх до руху на новому рівні, нові напрямки векторної ходи… Мабуть це щось подібне до моменту, коли хлопчик вирішив покинути домівку і побіг у гори шукати змін. На казковій мові це значить – посмішка королеви-Долі. Все почалося з того, що юнак створив нову свою картину, як то портрет короля Часу… Він довго працював над портретом, згадуючи в уяві його добрі і водночас владні очі, його вельможні королівські рухи, числа і знаки на королівській мантії. Багато чого по пам’яті згадати не зміг, але загальний образ короля із водяним годинником у руках вдався, як сказав випадковий перехожий, що ненароком заглянув в галерею, - непогано… У містечку, з моменту коли проскреготав і пробомкав побудку великий Бом, здійнявся великий бум. – Він намалював нашого короля! – Подія шокувала мешканців так, як то, мабуть, ріка Мить потекла у зворотному напрямку. Частина мешканців звинувачувала художника в тому, що той посягнув на святе своєю мазнею, що не його малярського бездарного рівня потребують портрети королів! Інші потайки вознесли бджолиного пастуха у майстри художньої справи, як неймовірного таланта, який відкриває очі сліпцям, котрі ніколи не бачили королів! З’явилися і ворожі, і дружні настрої, а все це є передвісниками слави… Навіть мер містечка Довговухий особисто відвідав галерею. Чому він був довговухим ніхто не мав уяви, бо у мера взагалі вух не існувало, він мав два маленьких слухових отвори. Тай обирався мером саме за цієї якості, щоб завжди проблеми пропускати мимо вух. Проте ім’я понаписував на всіх гаслах: «Я всіх вас почую, бо я Довговухий!» – Чув… Чув… - кехкав мер перед портретом короля, абсолютно не кліпаючи очима, як у сома. - Талановито зображаєш історичну особу, нашого Рятівника у вирі часу! Мабуть, і дозвіл на зображення коронованих постатей є? – Є! – Впевнено заявив юнак. Він показав меру книжку, дарунок короля, ще й відкрив на тій сторінці, де серед музики кольорів та орнаментів візерунчасто грали слова: «Творити - дозвіл кожному дається, Якщо до творчості ще й розум додається!» – О! То ти є друг нашого Вседержителя! – не моргнувши очима урочисто повідомив мер. – На честь особистого портретиста Його Величності, Володаря лівого і правого берега Миті, Архіватора всіх часів і народів, людей і нелюдей часу, мушу оголосити у нашому містечку Карнавал Слави! Карнавал відбудеться через три ліричні дні о п’ятій ліричній годині після того, як великий Бом проспіває гімн королю! Якщо я про нього не забуду… Після мера галерею відвідували всі кому не лінь. – Ось у мене є чотири ліри, можна я за ці гроші лише доторкнуся до ваших найперших малюнків? Я пам’ятаю вас, пане художнику, ще коли ви маленьким хлопчиком, як дивний ангел, спустилися з неба у наше щасливе місто… Це я був у третьому зеленому вікні знизу від жовтого, хіба ви мене не пам’ятаєте? – Ми є представниками підпільного всечасного несчасного Ордена «Тут Колись Був Мед». На своєму засіданні Нещасних Голів ми обрали вас почесним Черевцем нашого Ордену. Ось вам грамота! Приходили і за сіллю: «Ви колись харчувались сіллю, чи не залишилося хоча б крупинки для мого бездарного сина, щоб телепень став Людиною?» Та із всіх прихожан, котрі переповняли візитами оселю художника, юнаку королева-Доля подарувала зустріч особливу, яку Квітка не міг стерти з пам’яті через всі майбутні ліричні і буденні роки… До його галереї завітала дівчинка з металевим обручем. Чарівно легка, як степовий дзвіночок, дівчинка з веселими річковими очима спитала: – Ви тут, кажуть, маляр? Мій батько просить пофарбувати оцей обруч у фіолетовий колір… Квітка зашарівся. Тільки-но став звикати до славного звання таланту, пересипаного епітетами, як якась дівчина, своїм простим проханням опустила його на дійсно малярський фундамент. – Для чого фарбувати? - задихаючись від невідомих почуттів, запинаючись в словах, спитав юнак. - Мій батько пан Астроном, живе в лісі за десять годинникових лір звідси. Він дивиться на зорі у телескопи і йому конче потрібен фіолетовий спектр… – Ну гаразд, – відповів хлопець. – Я пофарбую… – голос його лився сором’язливо і тихо, він зловив себе на тому, що постійно хотів опустити очі, і водночас безкінечно дивитися на дівчину. Вона була така юна і прекрасна, і така схожа на ту, що він колись бачив у дверях овальної кімнати королівського палацу! Рум’янець на ніжних щоках розгорівся ще більше, ласкаві звабливі очі так і сипали солодкими гострими стрілами. «Що зі мною?» – подумав хлопець… Постоявши мить (а хлопцеві здавалося, що це тривало довгі години), дівчинка подякувала, кокетливо посміхнулася і пурхнула, як той метелик, надвір… А хлопець одразу взявся фарбувати обруч. За якихось кілька ліричних хвилин робота була завершена. Але все це ніяк не виходило із його голови. Хлопець не міг ні їсти, ні спати, все думав про дівчину і про її обруч. Багато разів брав його в руки, роздивлявся, та все чекав, що вона повернеться за ним. Але… Ворлик 3частина Дівчина більше не з’являлася у його містечку. Маляра ніби підмінили. Тепер він ходив сумний і понурий, здавалося, нікого не бачив і не чув. Вишукані картини більше не вилітали з-під його пензля, як вільні барвисті птахи. Старий компас спокійно лежав собі на полиці, а книга із срібною літерою «С» валялася в кутку, як щось непотрібне… Закинув хлопець і заробітки, лише із дня у день тинявся по місту, як привид. Люди вже було почали пліткувати, чи не з’їхав з глузду їхній художник. Аж раптом Квітку змусила прийти в себе несподівана звістка. – Король! – кричали повсюди на вулицях. – До міста хоче приїхати сам король Часу! «Король… – подумки повторював хлопець. – Ой лишенько, що ж він скаже, як побачить, що я опустив носа. Треба щось негайно роботи!» Хлопець помчався додому. Вхопив чарівну книгу, старанно витер із неї пил і відкрив навмання. «Лиш те у серці істинне кохання, Що радощі приносить, не страждання, Для творчості дає могутні крила, І світ навколо робить серцю милим…» – Я зрозумів! – сказав уголос Квітка. – Це все витівки Відьми Бажань! Вона спокушає мене. Але ж… якщо дівчинка справді існує, - далі толкував він, – то чому ж не прийде забрати обруч для батька? Хлопець важко зітхнув, але водночас ніби скинув із душі якийсь вантаж. Він враз подивився на світ іншими очима – колишніми, розсудливими. Ще раз ретельно протер свою книгу, пообіцяв, що більше ніколи не зберігатиме її недбало, а потім заходився готуватися до приїзду короля. Придбав у майстерні, гарно розставив усі картини і вирішив, що треба все-таки розшукати ту дівчинку і запросити її на зустріч з королем… У той же ліричний день він попросив гарного коня, узяв із собою чарівну книжку, і поскакав у найближчий ліс. Та їхати до нього прийшлось не багато не мало – цілих десять годинникових лір! - так, як і казала прекрасна незнайомка. Ще здалеку хлопець побачив спочатку тонку смугу лісу, що була ніби огорнута у дивні синювато-зелені сутінки. Під кінець шляху його заполонили сумніви – чи не заблудиться він так далеко від дому і чи не заведе його підступна Відьма бажань туди, звідки повернутися буде неможливо? Знову серце юнака закалатало так сильно, як було ще в дитинстві, коли він уперше зустрівся із королем Часу. Квітка заїхав у ліс і попрямував по вузькі стежині, з обох боків зарослій чагарниками. Величезні старі дерева нахилились, сплітаючись гіллям і закриваючи собою денне світло. Що далі їхав юнак, то сутінки і дерева ставали все густішими, а згодом стежина стала взагалі непролазною. Моторошні звуки доносились із дупел, ніби то сама відьма Бажань шепотіла йому свої спокуси і страхи. І тоді хлопець помітив, що прямо, за метрів десять, під вщент переплетеними гілками, стояла маленька убога хатина – не то зліплена із землі, а не то збита із товстих гілок, що обросли бурим мохом… Вхід до неї був дуже схожим на ту печеру, яку він знайшов колись у дитинстві. – Прекрасна дівчинко, ти тут? – загукав Квітка. І вже за мить із хатини вибігла та сама дівчинка, але вона була уже не такою чарівною та казковою, а простою та дещо печальною. – Поклянись, що ти справжня! Що тебе не вигадала зла Відьма Бажань! – Ні-ні! Я – це я… – відказала та і голос її затремтів, як листочки промоклої берези. – Я не приходила до Вас, тому що… - і вона на мить замовкла, ковтаючи важкий згусток сліз. – Тому, що той обруч нам уже не потрібний… Недавно мій батько дивився на зоряне небо у свій телескоп і, побачивши якусь дуже яскраву зірку, осліп… І тепер я його не можу покинути. Він думав, що зможе подивитися на неї без фіолетового спектра, але… - і сльози градом полилися із її прекрасних голубих очей. - Не плач, добра дівчино! Скоро у наше місто приїде король Часу і я впевнений – він зможе допомогти твоєму батькові! Він може все! У цьому я вже переконався. – Але це ще не все, – продовжувала дівчина. – Батько сказав мені, що та яскрава зірка – це Ви. Він передбачив її появу по інших небесних світилах. Та і сам чув говір про те, що в найближчому місті з’явився художник, небаченого до сих пір таланту… – Тоді король Часу точно врятує його! Це він привів мене у це місто, він допоміг мені розкрити свій талант і повірити в себе! І це він переконав королеву-Долю запалити для мене найяскравішу зірку!!! Шалене, майже ейфорійне захоплення пройняло Квітку із ніг до голови. Він відкрив свою книжку мудрості, вигукнувши: – Ось, дивися! – А потім став читати вголос: «Для тих, хто жив для мрії та мети, Летів, боровся, падав і вставав, Хто в марноті талант не поховав, Запалить Доля краще із світил…» – Це правда! – уже веселіше промовила дівчинка. А тепер вертайтесь додому! А то можете не встигнути до приїзду короля! Хлопець щасливо посміхнувся, та сам незчувся, як його кінь різко зірвався з місця і вже через кілька секунд повернув його в містечко. «Дивина…» – подумав Квітка. А навколо стояв святковий гамір. Великий Бом і малий Бім дружно перегукувалися, ніби заливалися веселим безтурботним сміхом. На центральній площі міста зібралося чимало народу, а на високому троні, прикрашеному коштовними каменями та золотом, сидів могутній король Часу. Люд вітав його та метушився, і у натовпі не одразу помітили юнака, який щойно вернувся із подорожі. А Квітка сидів верхи на красивому вороному коні, дивився на величного і мудрого короля, і терпко-солодкі, по-дитячому наївні сльози щастя так і хотіли хлюпнути з його очей. Але він знав, що плакати не гоже. Він уже не маленький беззахисний хлопчик. Тепер він дорослий юнак, і його заповітна мрія збулася… Мабуть… Король Часу не звертав на юнака майже ніякої уваги. Король дарував увагу своїм всебічним підданим, які багатоголосою хвилею намагалися звернути на себе королівський погляд, адже більшість бачили короля вперше. Не часто відбуваються такі зустрічі у країні Часу. Про це свідчив дзвін маленького Біма. Дехто із розумників вбачав у такій епохальній події знаки того, що трапилося щось історично глобальне. Щоб пробратися ближче до королівського трону крізь щільно забиту юрбою площу, юнакові прийшлося злізти з коня. Але тільки він торкнувся землі ногами, з кількох боків до коня підступили вдягнені у шкіряні плащі служники. Вони накинули на коня металеву сітку, сплутали ланцюгами ноги, голову коню покрили залізним шоломом. – Що це ви затіяли? – Було обурився юнак, та один із служників зашепотів йому у вухо: – Це наказ короля Часу. Юнак перевів свій погляд на королівський трон, щоб впевнитися, чи то вірно, і встиг помітити, як король рухом руки запустив свій водяний годинник. З усіх боків площі на гостей і мешканців містечка потекла фарба. Спочатку будинки перетворились у клякси різнокольорової фарби, потім самі люди розпливалися плямами, перетікаючи із одного кольору в інший. Створилася така собі жива палітра і мазанина неймовірних кольорів. Кожен колір палітри роздувався у м’ячик, надувався, як повітряна кулька і здіймався у небо. Все це дійство набуло такої швидкості, як кипляча вода, де замість бульбашок служили різнокольорові кульки, полонивши довкола весь видимий світ. Із шаленим тріском кульки почали лопатися і Квітка вже стояв у кришталевій залі перед кришталевим престолом, біля якого дружньо посміхався король Часу. – Ось ми знову зустрілись, юначе, - без тіні величі заговорив король. – Приємно бачити тебе завершеним юнаком . Хоча, я не думав, що ти станеш художником. Обравши двері з левом ти міг би стати лицарем, але це все витівки моєї королеви-Долі. Король сам собі посміхнувся. А юнак стиснув у німоті подиву губи. – До речі, пора б вам вже познайомитися. Ми саме зараз є гостями у її палаці, який ти колись пронизав крилами із квіткового пір’я… Тихими дзвіночками заспівав кришталь. Іскорками сніжинок розтеклося світло із-за срібно-квітчастих портьєр і у залу увійшла королева – жінка невиданої у живому і неживому світі краси, як символ недосяжності мрій. Її легка хода тривожила білосніжну сукню, від чого клубились довкола напівпрозорі повітряні тумани. Королева-Доля подала руку королю і посміхнувшись до Квітки запропонувала: – Ваша Величносте, хлопчик занепокоєний стрімкими перепадами часу. Може, спочатку відвідаємо трапезну залу. Я приготувала смачні варенички на маслі з птичої сметанки… – Ні-ні, я не голодний, - почав складати німоту у речення Квітка, - я дивуюся, як же місто залишилося без короля, люди і таке всяке… – Про це не хвилюйся, - заспокійливо говорила головна леді країни, - Його Величність, як завжди зупинив час. Поглянь під ноги. Юнак нахилив голову і побачив, що стоїть на прозорій кришталевій підлозі, за якою внизу завмерла картина зустрічі короля у містечку різнокольорових вуликів… Він навіть впізнав себе біля вороного коня… – Так що час на нашому боці, будемо їсти варенички? – кокетливо співала леді. Король грайливо підморгнув і посміхаючись, жартував: – Наш хлопчик віддає перевагу солі… Моя королево, зустрічайте нас у трапезній залі, а ми з юнаком поговоримо про серйозні речі. Час саме про них говорити, поки час стоїть. Королева вийшла, а король перетворився у холодного, розміркованого володаря. – Розкажи мені, звідки ти взяв коня? Пригадуй все детально. – Попросив… Дали… І дивно. Художник Квітка, який у своїх картинах міг згадати найдрібниші деталі побаченого, так просто не міг згадати, хто дав, як дав йому коня… – Не пам’ятаю. Треба було дістатися, - юнак почервонів, - по одній справі… Я подумав, треба швидко дістатися… Треба коня. Не пам’ятаю, як і у кого випросив… Я пам’ятаю, що вже на коні їхав… – Так. – погоджено слухав король. – Все так. – А що це дуже важливо? – Схвильовано запитав Квітка. Король Часу потер пальцем брову і чітко складав пояснення: – Це кінь Ворлик. Що це за кінь, спочатку треба зрозуміти, що таке країна Часу. Наша країна існує у басейні річки Мить. У нас немає моря чи океану, куди повинна впадати ця річка. Вона впадає сама у себе. Є таке часово-просторове скривлення, як безкінечна перекручена стрічка, на цьому фундаменті існує країна Часу. Тож кордони країни відмічаються джерельцями що наповняють притоки Миті. І зрозуміло всі вони беруть початок в горах. Навколо нас гори! Тому ми бачимо лише світло, а не бачимо світила. Але ці деталі пояснити може пан Астроном… Юнак аж здригнувся, згадавши свою першочергову місію. Король помітив і заспокоїв: – Знаю, трапилося нещастя, пан Астроном осліп. І виною, як дуже впевнена його чарівна донька, вважає зірку – тебе, юначе. Вірно помиляється… Квітка знову запалахкотів лицем, на що король зрозуміло, не зважав. – Так от, найближче море Мовчання, яке ми знаємо у нашій країні Часу лежить під землею. І там я не маю королівської влади. Там володарюють Жадоба і Пристрасть – близнюки, що з народження зрослися спинами. Як вони потрапили у море Мовчання, це ціла легенда, яку довго казати. Головне, що море Мовчання зовсім не спокійне для нашої країни. Інколи із прикордонних джерел із моря Мовчання у нашу країну пробираються неприємності – так назву я все непередбачуване порушення часового простору нашої країни. Так от, Ворлик – кінь звідти! Якщо ми знаємо крилатого Пегаса, що рветься в небо, то Ворлик – це кінь протилежність. В першу чергу Ворлик порушує пам'ять, а пам'ять є основою будь-якого історичного часу… А значить, несе велику небезпеку нашій країні. Король сумно замовк. А потім пронизуючи юнака поглядом продовжив: – Я відчував, що саме ти нам потрібний. Ніхто із мешканців країни Часу, та із багатьох земних людей, не може побачити такого коня. Для них він звичайний кінь і кінь звичайно поводиться. Щоб визначити здібності коня, потрібні незвичайні людські здібності, які помітити серед людей теж дуже важко. Ти тепер розумієш, яка дорога тобі визначена, юначе? – Не зовсім… – ніяково проговорив Квітка. – Ви бажаєте, щоб я служив Вам, Ваша Величносте? – Я найбільше хотів би бачити тебе лицарем Часу, але насправді твої можливості значно ширші. Пам’ятаєш, я говорив тобі, що тобі найбільше пощастило щодо талантів? – Так, мій королю. І я би в першу чергу хотів малювати, – із жалем у голосі сказав хлопець. – Ну, у тебе ця можливість буде ще не раз! – поблажливо мовив король, але вже трохи голосніше і урочистіше. – А зараз послухай мене уважно. Поки ми переміщалися у просторі до цього палацу, «твій» кінь утік. Він має здатність розчиняти свою матеріальну плоть і робитися невидимим. Я гадаю, знайти його зможеш тільки ти. Адже він нічим не відрізняється від простих коней. Одне мені відомо точно, як королю Часу – Ворлик зараз находиться у стайні одного дуже зухвалого мера. Тобі потрібно пробратися туди і впізнати коня. Я думаю, для тебе це буде не важко. Але потім… - король задумливо перевів дихання і направив погляд на розкішну фреску над самими дверима тронної зали, – Але потім тобі прийдеться змусити його повезти тебе у море Мовчання і всипати туди ось це! – король зняв із лівої руки один із своїх розкішних перснів і протягнув хлопцеві. – Візьми цей перстень. У ньому золотий пісок. Якщо висипати його в бурхливе море Мовчання – час для нього назавжди зупиниться, потвори-близнюки закам’яніють, і таким чином в нашій країні стане менше неприємностей і зла. Але проникнути туди можна лише за допомогою Ворлика. Я уже впевнився, що приручити Пегаса у тебе вийшло би без проблем, так само, як і заграти на лірі, як Аполлон чи взяти за дружину саму музу Терпсіхору. А от якби ти приручив Ворлика… Король помітив на обличчі Квітки тінь розчарування і нудьги, які він все ж старався приховати. – Розумію. Тобі важко звикнути до нової ролі. Колись ти був маленьким зацькованим хлопчиком, а тепер служиш королю. – Я служитиму Вам вірно, – сказав юнак. – Тому, що у цілому світі вірю лише Вам. – Це правильно… – поважно протягнув король. – Але найбільше треба вірити своєму серцю…. серцю… серцю… – попливло у просторі монотонне звучання останнього слова короля, легким рухом вказівного пальця він знову торкнув свій годинник. Кришталеві плити почали розтікатися, як тала вода навесні, стіни палацу перетворювалися на розмиті мокрі полотна, а потім закрутили хлопця у барвистому вихорі, та вже через кілька секунд перенесли його в інший вимір. Не встиг юнак оговтатися, як усе те зникло, натомість він побачив, що стоїть у центрі прекрасного міста. Відьма Бажань 4 частина У країні Часу було багато чудернацьких міст і містечок – багатші та бідніші, населені людьми та нелюдьми… Проте такої краси і розкоші не було в жодному іншому місті. Квітку з усіх боків оточував величезний, майстерно спланований сад. У центрі саду стояв чудовий фонтан у вигляді лілії. Всередині з квітки «виростали» три тендітні німфи, які тримали в обох руках по невеликій амфорі. Таким чином вода витікала на всі боки через шість отворів. Усе це було виготовлено із чистого золота. Від фонтану променеподібно розходились вимощені гладенькими каменями доріжки. Мармурові статуї колоною красувалися вздовж кожної із них. На вузеньких і компактних клумбах цвіли найвишуканіші троянди. Юнак стояв і не міг налюбуватися. Аж тут він почув, як його гукає якийсь престарілий садівник. – Ей! Ти тут звідки взявся, приблудо? – Я хочу зустрітися із вашим… Із найголовнішим у вашому місті. – Ага! Із царем! Ти впевнений?! – Так! У мене дуже важлива справа! Проведіть мене до нього, якщо ваша ласка. Старий спочатку вовтузився, а потім згодився. Тамтешній мер був дуже зухвалим і самозакоханим чоловіком. Він починав як звичайний торгаш тканинами. Але дуже швидко розбагатів, дорвався до влади, а віднедавна почав величати себе царем «незалежної міста-держави у країні Часу». І справді, його місто було найбільшим у країні за територією і кількістю жителів. Останнім часом тут спостерігався стрімкий розвиток ремесел та мистецтва. Місто активно торгувало із іншими містами. Але хитрий та жадібний мер усе загрібав в свою особисту казну. Сам вирішував, що, куди і скільки виділяти. Його «царський» палац поступався в розкоші хіба що палацу короля Часу. Мер наказав вилити із чистого золота два лева, щоб поставити біля входу. А поки там стояли мармурові статуї, розписані сріблом і рідкими смарагдами… У дверях юнака зустріли двоє вартових. Довго прийшлося уговорювати їх впустити до хазяїна. Нарешті хлопець увійшов і одразу ж опинився у просторій залі, де і сидів мер на високому стільці шикарної теслярської роботи. – Ти хто такий? – гримнув напів-лисий пан у довгій оксамитовій «мантії». – Я… Квітка… – А Ви хто? – Ну й нахаба! – обурився царьок, аж почервонів, а стілець під ним захитався. – Хіба не зрозуміло? Я – цар наймогутнішої, найбагатшої незалежної міста-держави! Я тут і цар, і король! – У країні часу лише один володар – король Часу, – спокійно сказав юнак. – Що? Я накажу стратити тебе! Ти сумніваєшся у моїй владі? – Я просто хочу Вам добра. Тому й застерігаю. – Від чого? Ха-ха! – зареготав зухвалий мер так, що кришталеві канделябри у залі задрижали. Скоро у мене буде регулярна армія і тоді навіть король Часу не буде мені страшний. – Короля Часу не можливо здолати звичайною армією. У його розпорядженні є вагоміші сили. – А що, ти часом знайомий із ним? – забувши про своє обурення, пожвавлено спитав хазяїн. – О так! Дуже добре! – Хе-хе! Тоді хто ж ти такий? – ще веселіше запитав «царьок» (незважаючи на практичність і самолюбство, він був доволі веселим у поведінці). – Та я художник… – О-оо! До речі, до мене дійшли чутки про одного талановитого маляра бджолиного пастуха, що зображує самих королів. – Це і є я, – скромно мовив Квітка. – А не міг би ти намалювати мене? Тоді я можливо не страчу тебе. – Міг би! – вигукнув хлопчина. Служники швиденько принесли полотно і фарби. Мер прийняв важливу позу на своєму «троні». Вправними, майже фантастичними рухами, Квітка узявся творити, і вже за якихось хвилин десять портрет був готовий. – Оце дає! – вигукнув мер. – Ти мені подобаєшся! Слухай! Я хочу, щоб ти служив у мене! І не просто служив, а допоміг мені перемогти короля Часу! Квітка дивився на мера, просте на його обличчі не поворухнувся бодай один м’яз. – Розумієш, король Часу ніколи не нагородить тебе як слід. Його дарунки – це всілякі магічні цяцянки, пусті обіцянки та ідеали… Я ж володію небаченим багатством – реальним багатством. У тебе буде все, що ти забажаєш! – Гаразд! – вигукнув хлопець, тільки-но мер закрив на мить рота. – Я згоден, от тільки… - і він зупинився, ніби сумніваючись у сказаному. – Я спочатку хотів би гарного коня… А то у мене ніц нема… А я так люблю коней! – Хе-хе! Бджолиному пастуху треба кінь! Його тобі дадуть прямо зараз! – простодушно закрякав мер. – Ей, проведіть художника на конюшню! Вибереш, якого захочеш – у мене такого добра навалом. Хе-хе! Квітка відкланявся і в супроводі слуг направився в конюшню. Він злегка усміхнувся сам до себе, опустивши голову. Невже йому справді так легко вдалося обдурити зазнайкуватого «царя»? Конюшня являла собою довгу кімнату, по обидва боки якої під стінами стояли високі обори. Половина із них були пустими, оскільки коней в цей час вигулювали надворі. Хлопець уважно роздивлявся усіх тварин. Більшість із них були темно-шоколадного або жагучо-вороного забарвлення. Аж раптом Квітка угледів, що очі одного коня блиснули червоним вогнем. «Це він! Ворлик!» – ніби саме серце викрикнуло в юнакові. – Хочу цього коня! – заявив він. Слуга покірно кивнув головою, відчинив обору і Ворлик сам охоче закрокував до свого хазяїна. Квітка миттю вибрався на нього і… кінь шаленим ривком вискочив із стайні, лишивши позаду себе куряву із соломи і пилу… Здивовані слуги кинулися доганяти його, але марно – Ворлика вже і слід простиг. Квітка не знав, скільки часу вони мчалися подалі від того міста – час у країні Часу дуже незрозуміла річ… Зупинився Ворлик у якійсь долині під величезним тисячолітнім деревом. Гілки його були настільки густими, що на метрів десять від стовбура кидалася тінь, що створювала майже нічну темряву. Втомившись від їзди, Ворлик примружився і здрімнув. «Невідомо, що у нього в голові… І куди він мене завіз…» – подумав юнак. Весь час, із того дня, коли Квітка оселився у своєму першому містечку, він носив у сорочці, зашиту біля серця грудочку гіркої солі, щоб ніколи не забувати, з чого він починав. Тепер він витягнув її, мовивши до свого коня: – Ось, друже, скуштуй моєї солі. Я знаю, що насправді ти добрий, просто щось сильніше за тебе змушує тебе нести у світ неприємності. Ворлик розплющив очі, ковтнув грудку і заговорив людським голосом. – Колись я був людиною. Але лукава Відьма Бажань заманила мене у підземелля, де хлюпоче море Мовчання. Там потвори Жадоба і Пристрасть перетворили мене на коня і змусили мовчки служити їм. Людиною, я мабуть вже не стану, але я не хочу нести людям зло. – Тоді допоможи мені! – сказав хлопець. Відвези мене туди, звідки ти вийшов. – Гаразд! Я виконаю твоє бажання, бо знаю дорогу. Але за наслідки не ручаюся… Не встиг Квітка щось сказати у відповідь, як Ворлик вдарив дужим копитом об землю. Вмить під деревом стало ще темніше, зірвався шалений вітер, невідомо звідти налетіли грозові хмари, гаркнули чорною блискучою пащею і сотні блискавок розлетілись до землі, як іскри святкового феєрверку. Тисячолітнє дерево захиталося, як велетенський вітряк. Хлопець вискочив на коня і той рвучко злетів у прірву безкінечного темного простору. Хлопцеві здавалося, що вони летять уверх, але насправді Ворлик мчався донизу. По земних мірках їхати до моря Мовчання треба було кілька годин, але у королівстві Часу все було по-іншому… Падіння стомлювало. Колись Квітка падав у снах, йому прийшлося падати на крилах птаха, що ловить зорі, але падіння на Ворлику було нестерпним, неначе кожну мить він продирався крізь колючки терену, які розбуджували палючі сумніви, дратували видіння баченого, душа бажала розірватися, як мильна булька на мільярди частинок спогадів. Час розтягувався як резиновий дьоготь, відстукуючи у голові ляскіт кров’яного пульсу. І десь ніжністю і шаленим жалем заповнював очі безтурботний вигляд дівчинки з металевим обручем... Миле і кохане лице дівчинки, що поселилося в думках і мріях юнака, цілющим джерельцем знімало втому, вгамовувало нестерпний біль надією і вірою в любов. Але ж повернутися до неї, в її романтичну хатинку серед лісу, можливо було тільки тоді, коли він виконає обіцянку – поверне зір її батьку, а це стане можливим, коли виконає завдання короля Часу і заслужить таку можливість. Несподівано падіння завершилося і Ворлик зацокотів по металевій площині блискучого сталевого пагорба. З’явилось тьмяне світло, що снопами пробивалося знизу вгору і губилося у безкінечній темряві. Та на пологій вершині сталевого пагорба неначе із промінців північного сяйва виростала оаза звичайного сонячного лісу, біля якого махала руками до юнака його мрія, його дівчинка. Зістрибнувши з коня, юнак помчався на зустріч дівчинці, але образ її перетік у іншу прекрасну особу – Королеву-Долі... За мить знову з’явилося інше обличчя – неначе намальоване на дверях, котрі у свій час зазивали хлопчика до себе... – Що це? – розвів руки і зупинився юнак. – Це я, Відьма Бажань, - приємно зашепотів голос звідусіль, - Я зустрічаю тебе тут. Сьогодні я на твоїй стороні і вирішила особисто познайомитись з тобою, перед тим, як ти перетворишся у потвору... Квітку за руки підхопили чотири веселі німфи і підвели до столу заставленого неймовірною кількістю різних страв, від яких йшов п’янкий різносмаковий запах, спонукаючи виділення слини у здивованого хлопця. За столом воссідала на трухлявій розкаряці горбата, носата, як сама старість, жінка. – Не дивуйся, - заговорила вона, - це мій достеменний вигляд. В цьому місці мені немає чого приховувати... Тепер можеш зрозуміти чому за кожне бажання, яке у мене замовляють, я отримую молодість і красу. У світі людей краса і молодість цінність, яку багато хто не цінить... Люди вважають, що вони достатньо красиві і молоді, і що таке багатство у них надовго! Вони не поважають, не люблять старість, бояться старості. Але я роблю свою роботу. Отак! Хочеш з’їсти персика? Віддай мені свій носик! Відьма зареготала. – Та питання не про мене, а якраз про тебе – зірка, що спалює очі... Король Часу багато чого не знає про цей світ, куди послав тебе. У цьому світі він не володар... Тут панує море Мовчання, а хто багато базікає, той потрапляє у полон Жадоби і Пристрасті. Відьма знову зареготала. – Та мова не про них, а про тебе, любитель прекрасного – портретист королівських палаців... Ти прийшов сюди, щоб зупинити бурхливе море Мовчання. Я тільки за! Це море завдає і мені одну лише шкоду. Бачиш, воно забирає в мене всю молодість, яку я вторговую у людей! Забирає задарма! То ж я на твоїй стороні, юначе! Треба це море зупинити якнайшвидше і тоді я буду молода і красива і не буду своєю старістю губити людські долі... Квітка потроху звикав до вигляду відьми і приходив до тями її слів. – Та справа в тому, - говорила відьма, - що Жадоба і Пристрасть поставили кордони на цьому морі. І хто тільки побачить море очима, той перетворюється на потвору. Яка це буде потвора знають лише Жадоба і Пристрасть, може ще один Ворлик вийде... А може ще одна я... Відьма завелась реготом, хоча десь крізь цей єхидний сміх звучали інтонації одинокого суму. – Я раджу тобі ні у якому разі не дивитися на море! Вслухайся в нього, відчувай серцем, але ніколи не дивись у глибінь моря. Якщо, хоч випадково поглянеш, то ніколи не будеш таким, яким ти себе звик бачити... Відьма лукаво прижмурила очі... – А може ти за цим тільки і прийшов? Ти знаєш, чому осліп пан Астроном? Він побачив тебе, як сліпучу зірку... Пан Астроном дуже-дуже забажав щастя своїй доньці і я за це бажання узяла у нього зір, зір, який заглядав аж за зорі... У тебе теж є бажання і є його ціна. Якщо ти станеш потворою, ти перестанеш бути сліпучою зіркою, пан Астроном знову стане дивитись на зорі. Цікавий вибір у тебе, правда? Блимнуло світло неначе фотоспалах, щезла відьма, стіл, ліс, юнак залишився на пагорбі один. Недалеко у підніжжя пагорба цокав по сталевому ґрунту кінь Ворлик. «О Боже мій… – подумав юнак. – Коли ж це все закінчиться? Як я можу вірити цій хитрій чаклунці? Я вірю лише власному серцю, але і туди вона інколи проникає…» Море Мовчання 5 частина Квітка важко зітхнув. На західному схилі гори були так-сяк вимощені дрібненькі східці, вони з’єднували гору із меншим, але таким же сталевим пагорбом, а далі – із ще меншим і ще меншим. Гірська смуга нагадувала хвилю, що убавлялась, стікаючи донизу. Далі за пагорбами виднілася кам’яниста дорога, над якою надвисали скелі, подекуди дуже низько. Похмурий пейзаж велетенської печери підсвічували хаотичні спалахи холодного світла. Здалеку доносились незрозумілі моторошні звуки. Хлопець обережно ступав по слизьких металевих східцях і час від часу озирався, чи не утік його кінь. Юнакові було дуже самотньо… Зовсім скоро чорний, як смола, силует коня злився із темною картиною пагорбів. Її фарби ніби потрапили під чорний дощ і змішалися в однин сумний і брудний колір… хлопець озирнувся ще раз – тепер у нього за спиною була суцільна порожнеча і темрява. А попереду то ширшою, то вужчою смугою вилася крута стежка до Моря Мовчання. На металево-кам’яних стінах по обидва боки дороги були викарбувані чудернацькі малюнки, що привертали до себе увагу і відволікали. У норах та тріщинах стін ховалися кажани, летючі жаби та інші потвори. Час від часу вони перелітали юнакові дорогу, але він ішов, ні на мить не зупиняючись. Тепер його, як ніколи, тішило переконання, що усі страхи – це не більше, ніж спокуси і облудні витівки Відьми Бажань. «Не треба нічого боятися – подумки запевняв себе він. – Якщо мені судилося стати лицарем Часу і довести свою гідність – я це зроблю. Якщо ж я виявлюсь заслабким і недостойним – я прийму свою гірку долю. І зрештою, якщо все це лише сон, то я нарешті проснусь…» Пройшовши довгий моторошний коридор, Квітка опинився на скелястому обриві. По обидва боки його піднімались із землі і впиралися кронами у кам’яну стелю сотні чорних дерев. Їх блискуча кора нагадувала вугілля, а гілки були покрученими, із страхітливими наростами у вигляді змій і звіриних пащ. Далеко внизу шуміло Море Мовчання. Юнак ще не міг бачити його звідти, але не тільки чув, але й відчував усіма своїми чуттями його холодну і злу стихію. Таємничий і водночас страхітливий шепіт Моря лоскотав втомлену і змучену душу хлопця, заплутував його думки і бажання. Він пробирався через гострі, а подекуди слизькі скелі, і все більше прочував у тих звуках голоси і стогони людей. Кожен голос ніби плакав, жалівся, проклинав, волав про допомогу… В уяві хлопця вималювувалися картини сотень людських доль, і усі вони були нещасливі по-своєму, розтоптані, приречені. Із цієї поліфонії болю і відчаю не сміла вирватися хоча б одна мажорна нотка надії. Скрізь панувала безмежна трагедія і зневіра. Але найприкрішим було те, що весь цей біль ніби душився там, у жорстоких крижаних хвилях, він був скований вічним мовчанням і не міг вирватися у реальний простір! Цей тягар людських нещасть і пороків лягав на добре і безкорисне серце юнака, і позбавляв останніх сил. Як ніколи раніше, його тепер заполонило співчуття і жалість, але тугий зашморг безвиході і абсурдності людського існування підступно затягнувся на його шиї… Як хотілося зараз юнакові, щоб поруч із ним був хтось близький чи знайомий, хоча б Ворлик, хоча б маленький наївний ельф або смішний брехунець Рак із солоної крамниці… Згубна порожнеча давила на нього з усіх сторін. «Якщо я провалю свою місію, я навіки осоромлюсь у його очах і сорому цього мені не здасться змити…» – згадав хлопець про свого доброго і мудрого короля, який уже встиг йому замінити батька… А тим часом ноги самі несли його все нижче і нижче по розлогому, але стрімкому спуску. Тепер шум Моря став голоснішим, а стовбури вугільних дерев почали то засвічуватися, то заснути. Квітка витягнув із кишені шовкову хустинку і вже було хотів зав’язати нею очі, щоб не дивитися донизу, аж тут в нього перед очима замелькала рожево-золотава тінь. За мить він впізнав свою знайому красуню-дівчинку. Її тонкий напівпрозорий силует повільно спливав по скелях і манив за собою. – Врятуй мого батька! – лунав ласкавий голос. – Дай руку! Я допоможу тобі спуститися! «Це знову Відьма дразнить мене!» – роздратувався юнак; його серце м’якло від милого образу, але голос сплів грубе мереживо: – Іди звідси! Не спокушай! Враз губи дівчинки боляче скривились, із голубих очей струмками потекли сльози, а рука стала ще сильніше скорочуватись у благальному жесті. Аж раптом вона рвучко наблизилась до хлопця, та із відчайдушною силою вхопила його руку. Він уже думав, що полетить донизу, але іншою рукою встиг зачепитись за скелю. І тоді дівчина не втрималася і відпустила його, але перстень, подарований королем, злетів із пальця і дзвінко покотився у безодню морської стихії… Вмить напівживого привида не стало, простір підземелля заполонила суцільна темрява, а звуки моря у вухах хлопця намертво затихли… Спочатку була тиша. Такої щільної тиші Квітка ніколи не відчував. Коли він дряпався на безпечний окраєць скелі, то шарудіння одягу та дихання його легень були споріднені грому. Поступово тиша стала вгамовуватись, хлопець піднявся на високий берег і звідти бачив як загорілась синьою ниткою тоненька лінія горизонту розділивши темінь на дві половини. Лінія щомиті ширшала і до Мертвого моря Мовчання надходило тепле світло білого дня. Перед Квіткою, скільки міг бачити його погляд у яскравому світлі дня, розкинулося скам’яніле море – поле, на якому в хаотичному порядку вирізнялись скам’янілі фігури різних людей і потвор, різних тварин і рослин, точно пам’ятники викарбувані з різнокольорового граніту. Така цікавість захопила юнака, що він спритно спустився вниз, де нещодавно у темряві лопотіли об скелі хвилі моря. Тепер же рівнинна кам’яна лава моря завмерла вічністю, закувавши собою окремі валуни, і за кілька метрів від берега у кам’яній бездиханності із лави виростала кам’яна фігура сидячого на кам’яному табуреті одноокого моряка, який вічно розклав на кам’яній діжці перед собою кам’яні листочки гральних карт. Далі стояла кам’яна фігура дівчини, яка пропонувала своє тіло, вічно оголивши рукою груди. І далі, й далі безліч інших кам’яних постатей у різних позах, з різним обличчям, в одязі і без нього, завмерли у кам’яному мовчанні граніту. Юнак йшов між фігурами як у музеї, дивувався різноманітним пристрасним звичкам, що стали наочними посібниками у вигляді гранітних пам’ятників. До них не хватало металевих таблиць із назвами тої чи іншої композиції... А ось побачив і знайоме лице... На якомусь кумедному кам’яному троні, схожому на двох левів з’єднаних хвостами, сидів мер найбільшого у країні Часу міста. У мера здивовано закамяніли очі, він ними дивився у вічність, а точніше на іще один кам’яний пам’ятник – крадія, що хитро крав годинники у довірливих громадян... А далі на підлабузника із червоного мармуру, що перегнувся у блюзнірському поклоні... – Оце і є твоя армія, - вирвалося із вуст Квітки, - якою ти хотів перемогти короля Часу... І ти таки його переміг, видно сам став кам’яною вічністю... Дивлячись у кам’яні очі «царя» юнак зрозумів, що всі, хто хоч якимось чином зв’язувався із володарями моря Мовчання - Жадобою і Пристрастю, і займався не добрими справами, тепер знайшли свій постійний притулок у музеї гранітних фігур. Десь серед цих фігур, мабуть, скам’янілими є і володарі моря... Та чи варто їх шукати і марнувати на це час? Квітка сміливим поривом душі витягнув даровану йому королем Часу книгу і у весь голос, на весь кам’яний музей прочитав: «Хто совістю своєю торгував, Хто з пристрастю про зустріч домовлявся, Хто жадно крав і час свій марнував – Так з каменем на камені зостався» Пройшовши по Мертвому морю Мовчання юнак надивився стільки всього скам’янілого, що, відверто дивитись на все це обридло. Він заліз на якогось гранітного дідугана з кам’яною люлькою в роті і визначив напрямок до берега, бо заблудитися серед скопища людських враз, які гранітно встелили простір скам’янілої лави моря, було дуже просто. Стомлено пробравшись крізь гранітні експонати, біля самого берега, юнак знову зустрівся із знайомою особою. На своїй розкараці у колі чотирьох гранітних німф сиділа з відкритим камінним ротом Відьма Бажань... Що дивно, вона тримала у своїх кам’яних руках мідну табличку на якій наче кислотою було випалено питання: «Як ти тепер без мене звідси виберешся?» «Точніше, як я виберусь без Ворлика? – подумав Квітка. – А й справді, як???» – Ворлику! Ворлику! – заходився був гукати хлопець, але все марно. – Ворлику, ти де?! – але Ворлик не обзивався… Аж тут серед гнітючої тиші йому почулися якісь дрібненькі кроки. Квітка оглянувся навколо, але одразу нічого не побачив. Потім звуки посилювалися. Вони лунали із низького гроту, вхід до якого вів ще нижче під землю. Тоді хлопець зрозумів у чому річ – по металевій стежині дріботіла ціла варениця маленьких смішних чоловічків. То були Гноми. Чоловічки причимчикували до трону Відьми і поставали, здивовано роззявивши роти на скам’янілості великої чарівниці. За хвильку із гроту сипнула ще одна партія. Гноми були настільки кумедними, що хлопець мимоволі посміхнувся. – Ти хто? - спитав його найголовніший із Гномів. – Я – Квітка, я Людина! – гордо відповів юнак. – А ми гноми, – сказав чоловічок, позираючи одним оком то на закам’янілу Відьму, то на море. – Ми живемо далеченько звідси, у Місті Дротяних Будячків, але якраз пополи їх у полі та почули страшенний гамір! Тому й побігли подивитися, що то трапилось. А потім почули, як ти кричав. Ти загубив когось? – Так, загубив друга… Та, мабуть, назавжди, – сумно признався юнак, обвівши поглядом кам’яний музей. – А хіба ви не боїтеся Моря Мовчання? – Хех! На нас його чари не діють! Ми ж не звичайні не люди! – похвалився кумедний ватажок. – І проти чар Мовчання у нас є ось такі дротяні дзвіночки. Гноми затрусили рученятами і весь простір довкола залився срібним камертоном звуку, що навіть у гранітної відьми із очей бризнула сльозинка. – То може ви ще знаєте, як вибратися звідси? Я був би вам дуже вдячним… – Знаємо! – впевнено відповів Гном. – Бачу, хороший ти хлопчина. Якби ще ти розповів нам, що тут сталося? А то ми не підемо звідси, поки не дізнаємося! – Гном обернувся до своїх товаришів і підморгнув їм, а ті в свою чергу схвально закивали головами. – Увесь цей шум – через мене, – став розповідати хлопець. – Король Часу прислав мене сюди, щоб висипати у Море чарівний пісок і назавжди заспокоїти його… – Ого! То ти герой! Справжній лицар часу! – радісно залепетали Гноми. – Пішли з нами! Покажемо тобі дорогу у світ горішній. Ватажок Гномів завзято свиснув і його товариші як то гуси подріботіли назад у грот. За ними, обережно озираючись, ступав Квітка. – А чому ви живете в цьому похмурому підземеллі? – спитав він по дорозі. – Тому що від занадто яскравого світла у нас болять очі і нам важко дихати. Хай ельфи пурхають над квітами, а нам любі сутінки. – Може, ви романтики? – засміявся хлопець. – О, ще й які! – бадьорився головний Гном. – Не бійся, ми не злі, і доведемо тебе туди, куди тобі треба. Отож провели веселі Гноми героя Квітку через величезний луг дротяних будячків, що тонкою смугою тягнувся паралельно берегу; потім вони довгенько брели полем, де трудяги-Гноми вирощували синюваті і фіолетові ягоди у напівтемряві підземного простору, потім ішли через невеличке містечко із маленькими, майже іграшковими кам’яними будиночками. За містечком простягався такий же самий будяковий лужок, а ним – сталева дорога, що заросла із обох боків дротяними чагарниками. Проте, скільки б не йшли вони через те дивне підземне царство, час для юнака пролетів дуже швидко… – Он, за тими пагорбами є ще одна дорога, – пояснив хлопцеві Гном. – Вона виведе тебе в розколину, з якої ти бачиш свою землю. Це найкоротший шлях, яким можна було добратися до світла… Далі вже підеш сам. – Дякую, друзі! – вигукнув Квітка в ту ж мить полетів, як на крилах; маленькі чоловічки помахали йому крихітними долонями. І справді, йому не прийшлося довго йти, щоб переконатися в словах Гнома. Вкінці дорога різко опускалася донизу, а у товстій стіні, в яку вона впиралася, була вузька тріщина, звідки густими променями вибивалося денне світло поверхні землі. Юнак легко проліз туди і опинився в рідкому хвойному ліску. Звідти він вийшов на прекрасну галявину, де цілими різнобарвними хороводами кружляли метелики і цвіли небаченої краси квіти. Хлопець крокував, куди вели очі, і не пам’ятав себе від щастя. Аж раптом він помітив над собою великого птаха із блискучим і шикарним пір’ям. Той зробив над ним кілька кругів і приземлився. – О! Так це ж ти – Птах-Зіркорятівник! – весело вигукнув юнак. – Так це я! А ти, я бачу, вже виріс, маленький дивний хлопчику із торбою всіляких бажань! – Так! Так! – це я! – До мене дійшли чутки, – вів далі Птах, – що у нашому королівстві з’явився новий лицар Часу. То це? мабуть, ти? – Я не знаю… – невпевнено проговорив Квітка. – Я не бачив Короля вже давно. – Хіхі! – засміявся Птах. – То що, може полетимо до нього? – А як же! – зрадів хлопець. – Тоді вперед! – і Птах-Зірколов підхопив його на одне крило і миттю помчався у безмежне небо. – У мене якраз зараз відпустка, тому можу тебе трохи покатати, – сказав зоряний керманич. Вони летіли над прекрасною галявиною квітів та ельфів, потім над темним дрімучим лісом, над містами і містечками. Квітка одразу ж упізнав із висоти розкішне місто із сліпучими фонтанами і мармуровими статуями, де колись «царював» його знайомий мер. Нарешті, вони опинилися над його першим «рідним» містечком у країні Часу. Із того дня, коли Квітка востаннє там був – в місті нічого не змінилося. Все такі ж маленькі, як вулики, будиночки тулилися боками, так само по вузьких вулицях метушилися люди. А он і така знайома крамниця із вивіскою «Сіль, щоб стати людиною…» І звичайно ж, не можна було не помітити дві стрільчасті вежі на центральний площі – Великим Бом і Малий Бім. Зоряний птах наблизився до першої вежі і зафицнув юнака на неї крилом. І сам рвучко полетів далі. – Ей! Ти куди! Вернися! – загукав здивований юнак. Аж тут золотий годинник Великого Бома почав щосили пробивати Час… До нього приєднався і Малий Бім. Сидячи на карнизові вежі, хлопець поморщився і закрив вуха руками, бо звук був таким сильним, що здавалося, от-от його заглушить. Та вже через якихось кілька секунд усе навколо стало розмиватися і перемішуватися. Голуба акварель неба і коричнево-жовті відтінки міста сплітатись в хаотичні візерунки, щораз змінюючи форму і об’єм. Нарешті фарби перетворилися на світло-бронзовий туман, який вмить розсіявся. Квітка стояв посеред величної зали, прямо перед ним на високому кришталевому троні сидів Король… – Ну що ж, юначе! Вітаю тебе! – мовив він. – Море Мовчання нам більше не дошкулятиме! – Я вже думав, що ніколи звідти не виберуся! – сказав хлопець і вони обоє засміялися. – Ти гідно пройшов своє випробування! – хвалив його король. – Але я знаю, що тебе турбує ще дещо… – він клацнув пальцями і в його руці з’явилися окуляри у чудовій срібній оправі. – Ось, бери! Це окуляри Часу. Віддасиш їх бідоласі-Астроному. Вони повернуть йому зір і радість споглядати зірки. Квітка взяв в руки окуляри і забув про все на світі, окрім того, щоб найскоріше дістатися туди, куди весь час неслися його глибинні думки – до лісової хижі, де останній раз бачив її, мрію і бажання. Ключ до щастя тепер тримав в своїх руках. – Ет, ні! – із посмішкою заперечив Король Часу. – Спочатку треба виконати іще одну процедуру. Ти став моїм Лицарем Часу, а таке звання потребує певної церемонії. Король плеснув у долоні і залу почала швидко заповнювати вода. Це була не звичайна вода, а невідома речовина схожа на прозорий голубий мед. У ній розчинилися ноги хлопця, потім його груди і занурившись у цю воду повністю, хлопець щез, як і все що його оточувало – король, стіни замку, та і весь світ. Натомість світ з`явився, коли вода почала спадати, але вона вже була не голуба а малинового кольору. Разом із світом з’явився Квітка у точно підігнаних для нього золотих шатах, навколо перешіптувався цілий натовп вишукано вдягнених різних службових, військових, громадських чоловіків та жінок. Король стояв напроти хлопця у простій чорно-сірій формі військового командира, без корони і без водяного годинника. – Не дивуйся, - мовив він, - у цьому часі я не король, а звичайний чоловік, як всі тут присутні. Тобі сьогодні дарують свої дарунки дійсні засновники країни Часу. Спочатку з’явилася жовта, як осінній листок, змія Мудрість Часу. Вона обвила хлопця собою, пронизливо зазирнула йому у вічі, лизнула кінчик носа і кільцями свого тіла упала на підлогу, поклавши голову біля ніг. Із її пащі викотився блискучий перстень, на якому яскраво переливалась кольорами літера «С». У слід змії в повільному темпі рухів до хлопця причимчикувала червона як ягоди калини черепаха Плин Часу. Вона обійшла хлопця і біля персня появився ще один подарунок – пісочний годинник, схожий на з’єднані дві краплі води, де в середині вирували мільярди частинок-пісчинок. На сам кінець натовп присутніх розступився і до юнака, здригаючи підлогу, підійшов могутній зелений слон Сили Часу. Це був той самий слон, що підкидав зірки, якого ще хлопчиком Квітка бачив вирізьбленого на дверях, які привели його у цей мрійний чарівний світ. Слон залишив юнаку простий шкіряний пояс, де в різній послідовності були накреслені невідомі знаки і числа, схожі на ті, що є на мантії короля. Натовп присутніх заходився плескати у долоні і звук овацій ухопив чарівний ритм невідомої пісні, що все повітря стало коливатися в її такт. Пісня запаморочила голову і все довкола завертілося у вирі світлових ліній. Зі звуком цокання більярдних кульок довкола юнака складалися пазли іншого приміщення. Таємниці астрономії 6 частина Знову король Часу стояв біля трону і владно мовив: – От тепер все, мій Лицар Часу. З тими чарівними предметами, що отримав від засновників Часу, ти в будь-яку мить можеш повернутися у свій світ звідки прийшов, або куди інде, куди гукає твоє серце. Про мене, то я зараз буду дуже зайнятий реконструкцією країни. Коли ти умертвив море Мовчання, то люди чи звірі, котрі якимсь чином були заражені хворобами з нього, скам’яніли, а то зовсім щезли з лиця країни і мабуть гранітними фігурами стовбичать серед кам’яного моря. І що виявилося – більшість таких людей – мери міст... Тепер уявляєш яка для мене настає днина – вибрати у багатьох містах країни керівництво, а це владні посади, це чіткий механізм країни Часу... Король щиро попрощався з юнаком і новоспечений Лицар Часу вибіг з палацу короля тримаючи у руці Зоряні окуляри Часу. Він спішив скоріше познайомитися з паном Астрономом, а серце вже давно було коло неї... Але де було шукати того Астронома? Здавалось, він розтанув, так як і все навколо, у тій голубуватій медовій воді, а в новому «вимірі» так і не з’явився. І юнак, злегка засмутившись, опустив голову. Але в ту ж саму мить він почув за спиною щось подібне до фиркання коня, і обернувся. – Ворлик! – закричав він від радості. – Ворлику, це ти?! Біля нього стояв прекрасний вороний кінь із золотою упряжжю. На ньому було таке ж вишукане і гаптоване золотими нитками сідло. Густа грива коня переливалася на сонці, як шовк, а очі були добрими і довірливими. Так, це був він, Ворлик. Квітка кинув його обіймати, але той більше не говорив людським голосом. Він тільки ласкаво і довірливо дивився на свого хазяїна. – От яка у нас зараз справа! – сказав йому хлопець. – Треба розшукати одного дядечка, щоб віддати йому ось ці окуляри. Ворлик ствердно мотнув головою і вдарив об землю копитом. Хлопець вмить скочив на нього і вони полетіли до старезного лісу, де жив бідолаха-Астроном. Тепер їм без проблем вдалося знайти дорогу і доїхати до самої хижки. І вони мандрували досить короткий час, юнакові він цей проміжок здався найдовшим в його житті… Ще здалеку Квітка побачив сумного Астронома, що сидів біля хижки-пещери і наосліп щось в’язав із гнучких прутиків. – Пане Астрономе! – бадьоро вигукнув хлопець. – Нині у нас із Вами велика радість! Я привіз Вам чарівні зоряні окуляри, щоб Ви знову могли бачити. Дядечко спочатку знітився, не розуміючи, що відбувається, але тут же із хатини вибігла та мила красуня, яка колись раз і назавжди забрала серце нашого відважного лицаря. Її ніжно-голубі, як весняне небо, і грайливо-іскристі, як стрімка річка, оченята засяяли світлом кохання і надії. Вона-бо теж іще з їхньої першої зустрічі мріяла бути поряд із ним… – Нарешті все скінчилося, – заговорив Квітка, неначе славний полководець, що вступив у визволене місто. – Тепер я став Лицарем Часу і зміг дістати для Вас ось ці окуляри. Я знаю, що Ви постраждали через мене і тому вважаю своїм обов’язком врятувати Вас. Хлопець зіскочив із коня і поклав у руку Астронома чарівний дарунок; той поспішив одягнути їх і здивовано озирнувся навколо – він бачив! Його здивування і захват був настільки великим, що він навіть не міг подякувати, а лише розгублено мотав головою, дивлячись то на хлопця, то на дочку. – Підступна Відьма Бажань теж переможена, – звернувся Квітка тепер до дівчини. – Вона більше не буде ставати у нас на шляху і використовувати один проти одного. Це тебе, прекрасна дівчина, я бачив на одних із дверей овальної кімнати, з-поміж яких дав мені обирати король. Але я не жалію, що вирішив обрати ті двері із зірками, той найважчий шлях, сповнений труднощів і оман. Адже тільки пройшовши всі випробовування Долі, можна стати Людиною і стати достойним своєї мрії! А тепер скажи мені, красуне, чи хотіла би ти бути зі мною зараз і решту життя? – спитав юнак, хоча вже наперед прочитав у її очах відповідь. – Звісно, хотіла б! – задзвенів, мов лісовий струмочок юний голос і вона із щасливою посмішкою кинулась в його кохані обійми. - Кхе, кхе... Так. Так... – Закахкав старий пан Астроном, роздивляючись через окуляри Часу обійми закоханих дітей, - Воістину закони фізики незмінні у всьому світі! Для того, щоб побачити настільки близька і рідна для тебе є людина, потрібно дуже далеко відійти від неї і у просторі, і у часі... Не можна побачити кохання зблизька, як і зірку в притул. Для того, щоб побачити щось величне і високе, потрібно глибоко опуститися вниз... Той хто здатний відступати від близорукості і спостерігати далекі зірки, той неодмінно буде бачити і відчувати їх тепло і кохання поряд, начебто нікуди не відступав. Парадокси астрономії... Пан Астроном заглибився у міркування, але його за рукав розбудила щаслива донька. Вона трималася за руку не менш радісного Лицаря Часу і смикала батька за рукав: -Тату, покажи нам зірки, ті - найкращі... - Найкращі зірки для мене – це ви, - мудро зауважив пан Астроном, - але дещо я вам все ж таки повинен показати. Ходімо зі мною. І Астроном повів молодят до свого телескопу, що був схожий на викопану серед темного лісу криницю. Довго спускались східцями вниз, але результат перевершив очікування. Внизу телескопічного колодязя стояв стілець над яким на різних планках гойдалися скляні кульки, то збираючись в калейдоскопічні орнаменти, то розбігались, по кругу розбризкуючи світлові тіні. - Сідай і дивись ось сюди! – Вказав юнаку Астроном і натягнув на його очі шолом із тисячі скляних кульок, схожих на котячі очі. - Країни Часу земними мірками не існує... – Вів мову він. - Але ж насправді ми є. Такі парадокси часто і густо трапляються у природі духовних речей, коли реально нічого не видно, проте існування фіксується подіями і датами. У даному випадку із подій і дат ми дивимося у реальний земний світ з глибини розміркованого ліричного часу і чим сильніше бажання – тим реальніший зміст... Так мене впіймала Відьма Бажань, царство їй гранітного каменю! Я тоді хотів побачити звідки ти з’явився у нашій країні Часу, і я для цього дуже бажав... На очі Квітки хлюпнула студена хвиля молока і в мить він став неначе фокусом об’єктива кінокамери, фокусуючи собою предмети, об’єкти фізичного світу. То ж мову Астронома він вже не чув. Квітка летів до зірок. Зірки були схожими на квіти, але іншого масштабу і порядку, іншого фізичного значення. В першу чергу, ці небесні квіти боролися з порожнечею холоду, заповнюючи своїми промінцями пустоти небесного світу. І не дивно, що зелений слон Сили Часу жбурляв їх в ті місця, де найбільше потрібна була теплота нічних світил. Із звичайної цятки виростали вогненні полотна вічності. В очах хлопця світлові цятки збільшувалися, наближаючись у різнобарвні палаючі м’ячі. Вони вертілись, стикались один з одним, як кульки безкінечного лототрону, і їх доля залежала від швидкості вічного руху. Квітка майнув ще далі за зірки, коли вони перетворилися на крупинки метушливого золотого піску. І тут… Випірнув у в’язкій речовині приємного блакитного кольору, а через мить розпізнав у цій речовині невеличку рибинку... А далі ще одну, схожу на окуня… Він неначе випірнув із води фантазій у свій реальний світ. Очі різонуло яскраве світло великої зірки і він упізнав її – це було Сонце! Сонце палало над знайомим з дитинства лісом, обрій затуляли теплі від сонячного проміння гори, під ними, на пологих полонинах єдналися у хутори хатки. Це ж його рідне село! Ось його рідні і знайомі люди займаються земними ділами. Дід Хвірка жене на пасовисько свою козу Любу. Сусід пан Беник ремонтує колесо свого джипу. Ось його друзі йдуть до школи, а між ними і він сам... Він упізнав себе... У реальному світі він все той же хлопчак. Над ним всяк кепкують. Його так ніхто не розуміє. А в портфелі між книжками він несе малюнок, малюнок який малював тихим вечором у світлі ліхтарика, бо батько заборонив увімкнути світло... Громом реве голос учителя: «Квітка, ти виконав домашнє завдання? На минулому уроці ми вивчали земноводних і треба було всім намалювати жабу!» «Я не зміг намалювати жабу, - говорить він ображеним голосом, - я намалював ось...» Хтось із учнів смикає його ззаду за волося і клас сміється. Учитель нахиляється до малюнку. «Знову твої фантазії не в тему! – Зауважує учитель. – Хай уже рака з пакетами солі я тобі простив, чорного коня замість хробака в розрізі простив, але вже досить. Жабу я тобі не намалюю!» Вчитель жбурляє малюнок на парту і йде до журналу ставити оцінку. На парті серед школярських речей плаче краплями мокрих сльозинок реальності дитячий малюнок з портретом дівчинки, що тримає металевий обруч… Лицар Часу не витримав, дивлячись на самого себе, на ті образи, які приходиться терпіти у реальному житті і він використав чарівні дарунки засновників країни Часу. -Нехай оживуть малюнки! – Наказав він. І у школі, на уроці біології сталося те, чого на довгі роки не хочуть згадувати ні учитель, ні друзі хлопчика Квітки. Малюнки ожили. Із портфелів полізли у клас здоровенні мальовані, але живі жаби, порізані хробаки, бджоли, мухи. Вони були такими, якими їх намалювали, десь з неохотою, десь недороблені як слід. В класі здійнявся гамір, вереск дівчат, перелякані хлопчаки ховалися під парти, але і там снували мальовані гадюки і павуки... Вчитель відбивася зразу від двох професорів, що ожили з портреів, - від Іллі Мечнікова і від академіка Павлова. Професори крутили вчителю біології вуха, цитуючи навчальні постулати «проти природи не попреш!». Лише Квітка у куточку щасливо розмовляв з своєю намальованою чарівною дівчинкою. -Мене звати Лі-лі, - сміялася дзвіночком вона. Квітка захоплено і по-дитячому сором’язливо признався: - Я тебе малював... Ти була моєю таємницею. З тих пір реальний час пливе ланцюгами звичних подій, але вже над Квіткою ніхто не насміхається. Учитель потрапив у лікарню до інших професорів, які лікують нервові розлади. Однокласники Квітки малюють свої бажання у зошитах і щиро вірять, що колись ці бажання оживуть, так як для Квітки. А в країні Часу все тече разом з рікою Миті – лірична година складається у ліричну добу, даруючи безмежність спілкування для закоханих прекрасних людей – Лицаря Часу та його дівчини, доньки пана Астронома. Вони живуть у чарівному лісі, до якого інколи приїздить сам Король, щоб придбати іще одну картину майстерного знаменитого художника. Буває у гостях і Королева Долі, кожен раз з посмішкою нагадуючи, що саме вона підказала дівчинці, куди треба нести металевий обруч для фарбування. 2012р. | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
