Ти летиш у безодню, яка розкриває перед Тобою свою пащу з гострими-прегострими зубами і роздвоєним язиком, як у справжнісінької змії. Ти страждаєш невиразно, ні одна краплинка не з’явиться на Твоєму обличчі, і від цього страждання стає сильнішим. Ти любив – Тебе зрадили, Ти довіряв – Тобі збрехали, Ти був поряд – Тебе кинули, і цей список можна продовжувати до нескінченності. Уривками в пам’яті проступають малочисельні щасливі моменти Твого життя, коли Ти міг абсолютно чесно і не роздумуючи сказати на весь голос : “Так, я дійсно щасливий!”. Так само блискавично вони пропадають, і Ти лишаєшся наодинці із безоднею, в яку Ти летиш, намагаючись зрозуміти – сон чи не сон все те, що сталося з Тобою. Ти питаєш себе, бо нікого немає поряд, щоб або погодитись з Тобою, або заперечити все, що дасться заперечити. Твої почуття мовчать. Працює тільки холодний розум, можливо, занадто холодний для життя.

Гидка посмішка торкає Твої губи, і думки поволі, немовби равлики переповзають з однієї теми на ішну. Так, всі, хто намагався, або так чи інакше скривдив Тебе, поплатяться за свої вчинки. Невідомо, будеш Ти їх катом, чи ні – хоча, звичайно, ніхто Тобі не дасть у руки сокири, і не покладе перед Тобою тіла твоїх кривдників – так просто не буває. Невідомо, хто стане їхнім катом, можливо, навіть, що вони самі викопають собі яму, в яку потім і впадуть. Ти знаєш лише одне – коли вони будуть благати Тебе витягнути їх звідти, Ти просто посміхнешся, ніби не помітив нічого, так само як і вони поступали з Тобою.

Мара йде, лишаючи по собі лишень гіркий осад. Так, Ти один. І нікого немає поряд. Ти страждаєш, хоча, якщо подумати – що таке наше життя. Хіба не перелік стражджань? Хіба Ти не прокидався кожного ранку з думкою про те, яке ще випробування готує Тобі доля? І Ти погоджуєшся з собою у цьому діалозі. Ти покинутий усіма, але в Тебе є одне безцінне, що нікому і ніколи не забрати. Це Ти.

Темрява змінює присмерки. Десь спалахують якісь іскорки, але Ти все-таки летиш у безодню. Твої почуття чомусь дрімають, пропонуючи все вирішувати розумові. А він також не проти подрімати. І от Ти летиш у безодню, згадуючи все те, що було, і сподіваючись, що це не все, що відмірено Тобі пані долею.

Гірка сльоза поволі зтікає по Твоїй щоці, залишаючи по собі холодний і неприємний слід. Ти любив – Тебе зрадили, Ти довіряв – Тобі збрехали, Ти був поряд – Тебе кинули, і цей список можна продовжувати до нескінченності.

І тут до Тебе доходить – Ти – це я. Я лечу у безодню, розмовляючи з нею, обдумуючи своє життя, все те, що залишилося позаду, всіх тих, хто за власним бажанням або через інші причини лишився позаду, в минулому.

Ти – це частина безодні. Моєї життєвої безодні…